Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

— Які там факти, Сергію Антоновичу! Все мов на долоні.

— Добре, подивлюсь. Ти вибачай… Як там Кузка?

— Втягується. Я зараз іду на зустріч із школярами.

— Нам би частіше виступати перед населенням, частіше, — скрушно мовить і багатозначно додає: — Бачив Миколу Горака.

— Коли? — підозріло дивлюся на прокурора, гадаючи, що він помилився.

— Сьогодні вранці.

Він більше нічого не сказав, вважаючи, що й того досить, аби я все зрозумів. Мовчки прошкую з кабінету. Що я міг йому відповісти? Що за три роки роботи інспектором я не забув своєї першої значної справи, де фігурував Микола Горак — колишній учень нашої десятирічки. Справа, яку я тоді вів, стала для мене нелегким випробуванням на чесність та сумління. І я вистояв. З колонії Микола написав мені сердитого листа з прихованою погрозою. І ось він на волі — замість п'яти років відбув два з половиною. Напевне, добряче працював і зразково поводився. Зустріч з ним іще попереду. Тоді й проясниться, як далі житиме Микола.

Коли б я оглянувся, зустрівся б з осудливим і водночас безпорадним поглядом Великошпча. Він так інколи дивиться на працівників, якщо хтось припускається помилки в роботі або виявляється безсилим. І той погляд дошкуляє дужче, ніж вичитування чи стягнення. А Великошич вважав, що з Гораком я недостатньо попрацював, раз отримав такого листа. Тому я не оглядаюсь.

Надворі буяє травень. За парканами білопінно цвітуть вишні. У квіточках гудуть бджоли. Пахне медом. Повітря солодке й духмяне. Віття кленів всіяне гострими списиками ніжно-зеленого листя. Небо безхмарне — неозора блакить дихає лагідністю та спокоєм, спонукує до мрійливості й глибокої задуми. Місто мліє від щедрої ласки сонця. В такі погодні дні у мене з'являється дивне бажання десь сховатись на березі Лебідки, лягти горілиць і довго дивитися у небо…

Я виходжу на вулицю Леніна, на якій розташовані переважно всі адміністративні установи. Звіддаля видніється двоповерховий універмаг «Перемога». Минаю кінотеатр «Іскра», біля якого юрмляться підлітки. Вже другий тиждень кіномережа «витискає» фінансовий план з бойовика. Неохоче звертаю у бічну вулицю і мимоволі уповільнюю кроки. Я намагаюсь якнайрідше нею ходити.

Спроквола наближаюсь до того місця, не помічаючи ні цвіту на вишнях, ні блакитного неба. Зупиняюсь навпроти затиснутого будинками подвір'я, порослого високими будяками, кропивою і лопухами. Над бур'яном стримлять закіптявілі стіни, купчаться обгорілі й трухляві дошки, здіймається чорний бовдур, на вершечку якого сидить ворона. Тиша — нічичирк. Аж моторошно. Дмухає вітерець, і в згарищі щось тоненько цокає, мовби хтось постукує у порожню бляшанку пальцем…

Непоспіхом рушаю далі, думаючи, що таки цупка людська пам'ять, коли й досі ніхто не побудувався па цьому подвір'ї.

А саме з нього розпочалась моя справжня робота інспектора карного розшуку. Попелище знову будить спогади…

Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з відчуттям радості: з наступного дня моя перша відпустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого прокуратури.

Я не збирався відпочивати цілий місяць — була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім… Заплющився перед люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, прозорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах тремтить полохлива ніжність. А навколо знайомі, товариші, клацають фотоапарати…

— Ти вже, наче слон, спиш стоячи, — раптом сказала мати на вухо, бо я забув про гоління і бритва дзижчала, мов джмелі.

Я продовжував водити бритвою по скронях, стежачи в люстерко за матір'ю. Вона вийшла на кухню і замріяно всміхалась, щаслива, нараз помолоділа, що я навіть не помітив зморщок навколо її губ. Мати поставила на стіл миску з полуницями, налила із склянки сметани і почала перемішувати ложкою. У кімнаті смачно запахло лісом, вогкою травою. Я любив полуниці з сметаною. Швидко доголився і подався надвір, підтягнувся на перекладині, кілька разів підняв штангу й почав умиватись.

— Домовся з Гораком, щоб перекрив дах, — долинув голос матері. — Пересиль себе, сину. Він не відмовить.

Горак — батько Миколи, бляхар райкомунгоспу, неабиякий майстер. І по шістнадцяти роках війни люди багато будувалися, тож замовлень старий мав достоту. Але як з ним говорити після того, що вчинив його син? Горак сам приходив до мене просити, щоб якось пом'якшив провину, а я випровадив гостя із хати. Мати теж спробувала заступитись за колишнього однокласника, але, коли я показав їй фотографію закривавленого студента, замовкла і вийшла з кімнати. Тепер я повинен уклонитись Горакові, бо на весь район він один бляхар.