Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

— З Бровниці є інформація, — спроквола мовив Махов. — Торік у серпні, коли обікрали універмаг, у Будинку відпочинку перебували Заваров і Невора.

— Невора? — перепитав Скорич. — Отой, що видає напрокат вагівниці на ринку?

— Він, — кивнув Гліб. — Жили в одній кімнаті. Прибиральниця поверху навіть добре запам'ятала їх.

Невора… У нього моторка. І в той час, коли заледве мене і Ніну не втопили в лимані, його не було на роботі. Та є свідок, який бачив Невору на риболовлі навпроти Вовчого яру. Роздвоїтись прокатник не міг.

— Невже він третій спільник Тягуна? — із сумнівом запитав я Гліба.

— Поки не доведено. А його товаришування із Заваровим підозріле, — Махов поляскав долонею по коліні. — До речі, зайвий ключ Заварова підійшов до замка будки, де Котов тримає мотор від човна. А ми грішили на бригадира.

Значить, мене й Ніну ледве не втопив Борис. Хто ж його сповістив, що ми на човні у лимані?

— Ні, Арсене, не Борис напав на вас, — здогадався Гліб про мій висновок. — Він закінчив роботу о четвертій дня.

Справді, не він. І в Невори алібі. А Котов, після затримання Заварова, взагалі поза підозрою. Однак Заваров умів водити автомобіль. І чорноволоса дівчина. Навряд щоб дівчина наважилась учинити наїзд. То чоловіча робота.

Задзвонив телефон, і Скорич узяв трубку. Ми з Маховим насторожились.

— Слухаю… Так… Змін ніяких. Дій за планом, — чітко говорив майор. — Збираємось. Не загуби його, Якове. Максимум уваги, — поклав трубку і звівся. — Гветадзе вийшов з Будинку колгоспника. Операція почалась.

Ми схопилися на ноги. Невже настав вирішальний момент?! Тільки в ту хвилину я відчув хвилювання. У дворі сіли в білу «Волгу»-фургон, колишню «швидку медичну допомогу», і виїхали на вулицю. За нами — «уазик» з оперативниками і Кузьменком з Букетом. «Уазик» повернув ліворуч, щоб не впадала у вічі наша кавалькада. Тепер шлях лежав до кінотеатру «Мир», навпроти якого розташована ощадкаса. В ній уже були наші працівники, а Пазов непомітно супроводжував Гветадзе.

За кілька хвилин ми дісталися визначеного місця: припаркувалися біля стоматологічної поліклініки. Звідси добре проглядалися вулиця, під'їзди кінотеатру й ощадкаси. Біля магазину «Сюрприз» спинився «уазик». Сірої «Волги» поблизу не було. Ми почали стежити. Потяглися довгі, тривожні хвилини чекання…

Снували перехожі, мчали автомобілі, перед афішами кінотеатру купчилась молодь, до магазину й ощадкаси заходили й виходили люди. Звичайна вулична веремія, й ніхто не знав, що саме тут два тижні тому стався злочин і Белішвілі прирік себе на смерть, сівши у «Волгу». Я придивлявся до «Волг»…

Салон наповнювався задухою — наша машина нагрівалася на сонці, а ми троє, впрілі, повідсували матові віконця й стежили довкола. Бунчук уже марудився: совався туди-сюди, брався читати книгу польських детективів, запитливо озирався на нас, мовчазних і заклопотаних. Сержант не знав про наступну операцію.

Раптом серед перехожих перед кінотеатром я угледів Гветадзе. Невисокий, стрункий, одягнутий у кавового кольору штани й білу літню сорочку, рудоволосий, з чіткими й гарними рисами обличчя, кароокий Додо привертав до себе увагу дівчат. Він легко ніс своє треноване тіло, погойдуючи господарською сумкою, з якої недавно частував нас мандаринами. Мене штовхнув ліктем у бік Скорич.

— Бачу його, — тихо сказав я Дмитру Юхимовичу.

Гветадзе перетнув вулицю й зник у під'їзді ощадкаси. Он мигнула його руда голова в операційному залі. Зараз за домовленістю він отримає «куклу» — 50 тисяч карбованців у брикетах. Біля кінотеатру з'явився Пазов, сперся на червоні поручні вуличного загородження. Я позаздрив Якову — він значно ближче до вікон ощадкаси й бачить увесь зал.

Ми таки не помітили «Волги», коли вона зупинилася попереду нашого «уазика». Першим її засік Пазов і подав нам умовний знак — почав ретельно причісуватись. «Волга» вже стояла біля тротуару, сіра, із заштореними синіми фіранками заднім і боковими віконцями. За кермом сиділа чорноволоса дівчина в чорних сонцезахисних окулярах. Хто ж вона?

Мені на коліно поклав руку Махов і стис, наче заспокоював. Я промовисто перезирнувся з майором.

— Чого вона не виходить? — тихо спитав Гліб.

— Вийде… вийде, — нетерпляче, мов заклинання, сказав я.

І справді, вона залишила «Волгу»…

Мені хотілося аж заплющити очі. В білосніжному брючному костюмі, чорне волосся вільно спадало майже до пояса темною хвилею, середнього зросту, із бездоганною фігурою — вона ніби з'явилася з іншого, казкового, світу, де ні печалі, ні горя. На неї оглядалися перехожі, а вона звабливою ходою, крутячи на пальці ключі, йшла повз вікна ощадкаси. Звіддаля ніяк добре розгледіти її, особливо обличчя, окутане волоссям і напівзатулене окулярами. Однак її хода, статура говорили про самовпевненість і відчуття власної гідності.