Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

«Ну, ходи, ходи», — подумки запрошував незнайомого. Хто ж він? О, наважився — рушив до ґанку. Дзенькнув ключ у замку. Я не дихав, присівши за столом. Він уже на веранді. Здавалося, зараз відчує мою присутність і дремене… Ні, відімкнув, не гаючись, двері до прихожої, рішуче увійшов.

Кому ж міг довірити Тягун ключі від воріт і хати?

Він не зачинив за собою двері, і я став біля них. Чув, як відхилив на кухню, і тоді я прослизнув до прихожої, притисся до вішалки з одягом, зачаївся. У продовгуватому отворі рами розпливчаста, висока, широкоплеча постать. Я простяг руку до вимикача і, коли молодик зробив крок до середини, увімкнув у прихожій світло. Одночасно воно спалахнуло на кухні. З вітальні вигулькнув Махов.

За порогом, спиною до нас, застигла русоволоса людина з міцною шиєю, зодягнута в сірі штани й сорочку. На плечах, між лопатками, проступала пляма поту. Він, заскочений зненацька, розгубився й витріщився на Пазова, озброєного пістолетом. А шлях до втечі відрізали ми, і чинити опір було безглуздо. Одначе він, стямившись, шаснув правицею до кишені.

— Руки!.. — суворо наказав йому.

Він оглянувся. І ми з Глібом сторопіли…

Перед нами Борис Заваров, рубач м'ясного павільйону. До нього метнувся Пазов і вхопив за руку, висмикнув її з кишені — на пальцях Заварова тьмяно заблищав фабричний воронований кастет. Я знав його. Німецький, з емблемою військ СС. Рубач ошелешено лупав на нас.

Ось тобі Невора і Котов!

— Слухайте, Заваров, чого ви залізли в чужу хату? Хто вам дав ключі? — запитав Махов і кивнув на стілець між плитою і столом. — Сідайте.

Рубач важко сів, і кисла посмішка перекривила його повні губи. Він уже оговтався. Пазов пішов до вітальні викликати по рації експертів.

— Я… я хотів обікрасти… — промимрив Заваров.

— Ви? Красти? — вдав здивування Гліб. — Чудасія! У вас же машина, кооперативна квартира, гарний заробіток з приварком. Чого ж іще бракувало? Га?

— А у мене таке… хобі, — глузливо відповів.

— Цікаво, — покрутив Махов головою. — А звідкіля ви знали, що хата без господарів?

— Цього я не знав, — здвигнув плечима рубач.

Що правда, то правда, зауважив я, інакше б не приїхав.

— Ага, не знали, — слідчий доторкнувся до кастета. — І ним ви збиралися «почастувати» хазяїна?

— Я його знайшов, коли їхав сюди, — сказав Заваров.

Мені набридло слухати його теревені, і я не стримався:

— Досить клеїти з себе дурня!

— А справді, Заваров, чи не досить? — запитав його Махов. — Ось проведемо обшук у вашій машині, потім вдома…

— Вночі не маєте права! — скипів. — Це свавілля!

— З дозволу прокурора. З дозволу, — підкреслив Гліб.

Заваров насупився й забарабанив пальцями по столі, потім витер долонею рясний піт на лобі.

— Скільки років ви одружені? — запитав я його.

— Другий рік, — буркнув.

— Яке дівоче прізвище вашої жінки?

— Зава… — і він злякано затнувся, зціпив зуби.

Махов незрозуміло зиркнув на мене.

— Отже, ви син Чорнухи! — урочисто виголосив я.

— Син Чорнухи? — недовірливо перепитав Гліб.

Заваров мовчав. Ось він — таємничий відвідувач Тягуна, прихований від людських очей рідний син. До чого тільки не вдаються злочинці, щоб замести свої сліди! Повернувся Пазов.

— Вже виїхали, — доповів.

— Постережи його, — сказав йому Махов.

Ми вийшли з Глібом до вітальні.

— Дочекалися. Другий спільник. — Слідчий задоволено потер долоні. — Ти знаєш його дружину?

— Вона ж продавець гастроному номер шість. У ньому місяць працював Корч. Зрозумів?!

— Ах, чорт! То Заваров чув про Корча від неї, бачив його і навмисне приплів до крадіїв, — здогадався Махов. — Шалапуху і Зубовського теж. Мабуть, тим кастетом він ударив Бога. Але за що?

— Слухай, Глібе… — раптом осінило мене. — Я ж питав Заварова про бородатого.

— Ти? — Махов взявся за ґудзик мого піджака. — Ну, тепер відомо, хто підказав татусеві поголити бороду.

Невдовзі прибули експерти. Запросили понятих, У машині Заварова виявили на дні скриньки стилет. Вдома — три ощадних книжки, трохи ювелірних виробів. Зате в гаражі, в тайнику, хутро і багато коштовностей. Між ними — з універмагу в Бровниці і з магазину на ринку. Серед ключів, які мав при собі рубач, один не підходив до жодного замка. Від чого він — Заваров не сказав. А в альбомах знайомих облич не надибали. Фотографії переважно зроблені під час відпочинку біля моря. На них у різних позах красувалися Борис із дружиною.

Після обшуку, спускаючись сходами, Заваров глянув на мене з ненавистю й процідив: