Зоряна Лешко - Серце не обдуриш

– Придурок!

– А чому це одразу придурок? Ти тут втикаєш на фото, але ж це тільки фото, і не факт, що воно реальне. Сам подумай: навіщо такій дівчині сайт знайомств?

– От і запитаю в неї, чи реальне.

– Ну-ну, вперед. Тільки не кажи потім, що я тебе не попереджав.

Вони часто жартували один з одного, але цього разу Артемові слова зачепили Руслана за живе. Дівчина йому справді сподобалась, тому він уважніше глянув на фото: якісне, видно, що зроблено цифровиком, а тому ніяк не може належати особі пенсійного віку, хоча ніхто ж не завадить людині завантажити чуже фото з нету й поставити собі на аватарку.

Руслан ввів фото в пошук і побачив одне-єдине посилання на той самий сайт знайомств. Отже, фото оригінальне, тож є шанс, що воно належить тій-таки «Фоксі». Аби тільки дівчина анкету не видалила до того, як вдасться вмовити її на зустріч.

Руслан вдивлявся в зелені, ледь примружені проти сонця очі, витончені риси обличчя, і його не полишало дивне відчуття, що він її звідкись знає. Ніби спогад, що миготить десь на краю свідомості й не дає себе впіймати.

Робочий день добігав кінця, і Руслан втомлено потер очі. Під повіками пекло, мало не сльозило, проте він нарешті завершив роботу над новою програмою. Ще одна цеглинка у фундаменті грандіозного задуму.

Руслан обіперся на спинку крісла, задоволено потягуючи спину, що нила, та й вже починало пекти у попереку. Протяжно видихнув, міцно заплющив очі й потягнувся руками вгору, аж хруснуло – мить чистої ейфорії, коли розумієш, що тіло втомилось, але роботу зроблено, і все ідеально.

Хлопцю здавалось, що він відчуває на собі погляд Артема і його беззвучний сміх. Сам мимоволі всміхнувся, оглядаючись на друга.

– Пора закруглятись. По пивку?

– Навіть не знаю. Голова гуде, як баняк. Мені б помитись і в люлю.

– От вип’ємо пива, і голова перестане боліти.

– Ууууу…

– Руля, не вимахуйся. Я ж бачу, який ти задоволений. Закінчив?

– Єсс!

– Треба це обмити. Личило б й Івана кликнути. А його так і не було весь день.

– Ну, він же в нас грошима крутить і таки добре нас розкрутив.

– Ага, какашку він би розкрутив без твоїх мізків. Просто хоче свої кровні якнайшвидше відбити.

– Тьом, ти несправедливий. Без нього в нас тільки і було б, що мізки, а стартовий капітал на дорозі не валяється.

– А ти не прибідняйся, тебе з твоїми напрацюваннями в будь-яку круту айтішну компанію візьмуть. Ну гаразд, ми почали нормально заробляти. Давай викупимо його долю.

– Ти ж знаєш, що він не продасть. А навіть якщо і погодиться, то загне такий еквівалент, що ми замучимось збирати гроші.

– Тут ти маєш рацію. Іван своєї вигоди нікому не подарує.

– Добре, Тьом. Давай по пивку й спати. Я реально втомився.

Було вже далеко за північ, а сон все не йшов. Руслан увімкнув настільну лампу й потягнувся за цигаркою. Злився на себе за цю шкідливу звичку, але в такі безсонні ночі тільки паління й заспокоювало.

Руслан палив і згадував закінчення дня. «По пивку» не вийшло, бо Артем «згадав, що забув про мамині іменини», тож їм терміново потрібно їхати, адже всі чекають, і мама образиться.

Як тільки вони прикрили за собою хвіртку, з вікна будинку виглянула сестра Артема, і почувся її радісний крик:

– Маааа, хлопці прийшли!

Хлопці перезирнулись і дружно зайшли всередину. Руслану подобалось почувати себе частиною цієї родини, подобалось, що мама Артема не робила різниці між ним і сином, ніби вони були братами. Вони навіть були схожі між собою зовні: одного зросту, статури, синьоокі блондини, мали спільні захоплення, але кардинально різні характери.

Артем виріс у невеликому затишному будинку в передмісті Львова, у колі дружньої люблячої сім’ї. Він був добрим програмістом, впевненим у собі чоловіком і спокійно дивився в майбутнє. Артем знав, що у будь-якій ситуації матиме опору та підтримку, а ще місце, де його завжди чекають і люблять.

Руслан погасив цигарку та взяв ще одну. Він щиро заздрив Артему, бо такого дому не мав і після гостювання в друга особливо гостро відчував самотність.

Про своє дитинство та юність Руслан згадувати не любив. Єдине добре, що в нього там було, це мама. Вона любила його завжди: коли до семи років гаркавив і ніяк не міг вимовити «р», «ш» та «ж»; коли приходив із розбитою губою, бо не вмів дати здачі; коли вирішив вчитись на програміста; коли радів, плакав, перемагав і зазнавав невдач.

При згадці про маму находила така тяжка туга, що було важко навіть дихати. Вона терпляче берегла шлюб заради сина, щоб той мав батька й чоловіче виховання. Це було єдиним, чим Руслан міг їй дорікнути.