Зоряна Лешко - Серце не обдуриш

Гугл миттєво видав кілька посилань, і два з них були саме тими: загальна інформація й офіційна сторінка магазину. Ось він – красень, із друзями-співвласниками: Артем Лагоцький, Руслан Мірошниченко, Іван Барбіл. Та адреса.

А прізвище в нього гарне. Цікаво, кому з друзів він розповів про мене? Може, їм обом? А може, лише тому блондину, з яким стоїть в обнімку? Зразу видно – добрі друзі. Йому, напевно, і похвалився, як розвів чергову дуру…

Леся підійшла до шафи та впевнено витягла свою фатальну сукню – бірюзову, вузьку, пристойно коротку, з відкритою спиною; зробила макіяж, трохи різкіший, ніж завжди, щоб приховати виснаження; вклала кучері та взула босоніжки з найвищими підборами. Вона знала, що має неперевершений вигляд, і хто б не зустрів її в магазині, пасія Руслана обов’язково дізнається про «добру знайому пана Мірошниченка». Леся ще й адресу залишить.

У магазині не було відвідувачів, і дівчина із бейджем продавця-консультанта мовчки повела її в кабінет директора. У порівнянні з повністю заставленим товарами магазином, кабінет директора виявився просторим, світлим, з мінімумом меблів і величезним вікном на всю стіну. За столом незнайомий чоловік переглядав папери.

– Добридень, мені потрібен Руслан Мірошниченко.

Чоловік відклав папери, і Леся несподівано відчувала, як його погляд повільно повзе по ній знизу вгору, наче слизький равлик. Їй раптом стало соромно, незручно, і вона вперше подумала, що зробила помилку, прийшовши сюди.

– А ви хто?

Його зверхній та зневажливий тон роздратував її, і Леся знову надягла маску самовпевненої левиці.

– Добра знайома.

– Якби ви були доброю знайомою , то знали б, що Руслан загинув.

Стіни посунули на Лесю, зменшуючи простір навколо до вузького тунелю, підлога захитатись під ногами. Попри повний отрути голос чоловіка, новина пролунала як вибух. Серце, здавалось, пропустило удар, кров гуділа у вухах, аж боліло.

– Як?.. Коли?.. Це неможливо…

В очах почало темніти, і Леся мимоволі простягла руку, шукаючи опору. Чоловік швидко вибіг з-за столу й підхопив її, коли вона вже падала, допоміг присісти на диван, приніс склянку води.

– Співчуваю.

– Як це сталось?

– Автокатастрофа. Його автомобіль упав з мосту. Руслан не впорався з керуванням. Він загинув, а його і мій друг вчора вийшов з коми й нічого не може пояснити. У нього амнезія, і він не пам’ятає того дня взагалі.

– Викличте мені таксі, будь ласка…

– Так, звичайно. Ще раз співчуваю.

Свіже повітря привело Лесю до тями. Надворі сутеніло, легкий вітерець став відчутно холодним, і здавалось, що вона надовго випала з часу.

Дівчина обійняла себе руками, вгамовуючи тремтіння. Зараз приїде таксі, а вона не знає, куди їхати. Додому не хочеться, там усе нагадує про ті десять днів, коли вона була певна, що не переживе зради. А все виявилось набагато страшніше… Чи переживе вона смерть? Нічого вже не можна змінити, мертвого не повернеш, йому не помстишся, його можна лише забути. От тільки нехай перестане боліти…

Біля тротуару зупинився автомобіль кислотно-жовтого кольору з емблемою таксі. Водій опустив віконце та втупився в Лесю. Вона ніяк не відреагувала на його чіпкий погляд, і він, скривившись, запитав:

– Пані, це вам таксі викликали?

– Так.

– То прошу сідати. У мене, крім вас, ще багато клієнтів.

Леся механічно відчинила дверцята й сіла на задньому сидінні.

– Куди їдемо?

Таксист дивився на неї з неприхованою цікавістю.

– У «Міленіум».

Леся бачила, як смикнулась його брова, а губи скривились у розуміючій усмішці, але їй було байдуже. Усе навколо втратило кольори та сенс. Лише біль – гострий, пронизливий, пекучий – розривав її зсередини. Леся мимоволі потерла долонею сонячне сплетіння, їй бракувало повітря.

Баси розривали барабанні перетинки, світломузика та штучний туман, у якому танцювали люди, створювали враження хаосу, божевілля й уседозволеності.

Леся пила й не відчувала сп’яніння. Кожні двадцять хвилин хтось пропонував пригостити, вона відмовлялась, поступово всі обличчя злились в одну суцільну маску. Вона витратила колосальну суму на коктейлі, але не змогла погасити вогонь, що випалював її зсередини. Їй потрібно…

Леся вмостилась на високому стільці в кутку бару, де музика здавалась не такою голосною, і знайшла в сумочці телефон. Бармен дивився на неї з сумішшю захвату, цікавості та відрази.

– Ярусю… я знаю… я падлюка…

Вона майже кричала в телефон, гойдаючись на стільці, і їй чомусь здалось, що на тому кінці її не почули.