Зоряна Лешко - Серце не обдуриш

Руслан спакував папери в теку, повернувся, щоб кинути її на заднє сидіння, і завмер – їх наздоганяв чорний джип. Машина могла їхати у своїх справах, але в нього чомусь з’явилось недобре передчуття.

– Слухай, а в Панова є джип?

– Поняття не маю, а чого питаєш?

– Та так, нічого, – Руслан подивився в дзеркало, – здалось.

Джип не робив спроб наздогнати, тримався на стабільній відстані, і Руслан майже заспокоївся. У думках він був уже біля будинку Лесі й уявляв, як вона вибіжить йому назустріч, усміхнена, трохи зніяковіла і така гарна. Він згадував її запах, її дотики й сміх, її ніжність та пристрасть і розумів, що знайшов саме ту, єдину.

– Ти чому такий задоволений?

– Знаєш, Леся вважає мій ідеал жінки суповим набором.

– То її звуть Леся. І вона може тебе обламати. Ти мусиш нас познайомити.

– Познайомлю якось при нагоді. Збав швидкість – ми на міст виїжджаємо. І вибач, що змусив тебе бути водієм.

– Не страшно, твоя ластівка мене теж слухає.

– Ага, слухає. На виході обов’язково заклинить ремінь безпеки, от тоді я на тебе подивлюсь.

Напруга трохи спала, Артем зменшив швидкість і простягнув руку до радіо, шукаючи іншу хвилю. Приймач тихо зашипів, і раптом Руслан почув наростаюче гудіння, погане передчуття повернулося з подвоєною силою. Боковим зором він побачив, що джип наздоганяє їх і впевнено йде на обгін.

– Панов не міг… Тьома, газуй!

– Що?..

Джип від’їхав трохи набік, тоді різко повернув і вдарив машину в бік. Перш ніж Артем зумів вирівнятись, джип ударив ще раз, і їхній автомобіль вилетів з мосту в яр. Руслан ще встиг подумати, що у кіно в таких випадках завжди хтось бачить і спішить на порятунок, а тут – нікого. Порожня траса й чорний джип…

А потім усе відбувалось повільно: політ, удар, бризки скла в обличчя, вирвані двері, і він наче збоку спостерігає, як його тіло лежить за кілька метрів від машини, закривавлене, неприродно вигнуте, а над ним неймовірно чисте небо й клубки темного жару торкають шкіру…

Вересень, 2012

– Лесько, я знаю, що ти вдома! Відчиняй двері! Я чую, як ти ходиш! – Ярина гупала кулаком і кричала на весь під’їзд. – Лесько, ти що, сказилась? Хоч трубку візьми! Пари вже тиждень, як почались! Тебе універу виженуть! ДУ – РА!

Ярина приклала вухо до дверей і прислухалась. За дверима повна тиша. Вона була певна, що ще кілька хвилин тому чула кроки, брязкіт посуду – помилки бути не могло. У Лесі точно щось сталось, але вона не хоче розповідати, ховається.

Ярина постояла ще хвилину й пішла, навмисно голосно стукаючи підборами.

Леся сиділа під дверима, слухала, як віддаляються кроки подруги, і мовчки плакала.

Боже, це ж скільки днів уже минуло? Сім? Десять? Я навіть не знаю. Пари… мали початись у вівторок… середа… десять днів… чому він так зі мною? Він не міг… якщо мене відрахують… як я поясню мамі? Славкові? А він приїде в п’ятницю… як я завжди казала… Боже, як я завжди казала? Усе, що робиться – на краще. Як болить! Чому!? Що кращого?.. байдуже… все байдуже… не треба було починати… я зрадила Славіка, і за це тепер розплачуюсь… треба виправити, поки не пізно… якщо мене не виключать, ніхто нічого не дізнається… а боліти… перестане…

Леся встала з підлоги, підійшла до дзеркала. Вона побачила себе майже в повен зріст і жахнулась: немите весь цей час волосся звисало бурими масними пасмами, виразні синці під величезними на змарнілому обличчі очима, хвороблива блідість і попечені смагою губи. Вона схудла, певне, на кілька кілограмів.

Який жах! Але це нічого. Скажу, що була хвора. Грип або запалення якесь там. Побачивши мене, ніхто не засумнівається. Привести себе до ладу – і завтра на пари.

Після прохолодного душу й міцної кави Лесі стало значно краще, їй навіть раптом захотілося помсти. Хай маленької, але щоб останнє слово було за нею. Може, тоді стане трохи легше. Але… Але! Що вона знає про чоловіка, якому віддалась, навіть не запитавши в нього прізвища, адреси?

Сором. Пекучий сором, аж до сліз, і злість на себе. Як вона могла так безвідповідально вчинити? Ярослав таки має рацію: вона занадто нерозважлива й імпульсивна.

Леся аж скривилась, згадавши, яким тоном Славік казав це востаннє, збираючись у відрядження, наче передчував щось. А якби вона завагітніла? Ні, це нереально. Але це можна використати, адже якщо Руслан так із нею вчинив, то, напевно, одружений або має наречену. І вона обов’язково знайде її. Якось. Якби вона знала хоч щось! СТОП! «Саруан»! О, так! У неї є те щось, з чого можна почати. Якщо у неті є бодай натяк, вона неодмінно знайде його.