Зоряна Лешко - Серце не обдуриш

– До того ж «Саруан» не має на нього жодного права. Знаєш, я серйозно задумався над твоєю пропозицією викупити Іванову частку. Байдуже, скільки захоче. Візьму кредит, але з ним треба розійтись.

– От сьогодні й запитаємо, скільки хоче. А як бонус, хай залишить собі тих своїх інвесторів.

Руслан зупинився біля вікна. Вид на Високий Замок завжди заспокоював його, а цього разу ще й навіював приємні спогади…

Попри показну самовпевненість, Руслан усе ж хвилювався. А якщо Артем таки мав рацію, і Леся виявиться зовсім не дівчиною з фото? Але вона погодилась на зустріч, ще й у людному місці. Руслан усміхнувся думці, що Артем таки програв, і треба було закладатись на щось конкретне.

Леся… Руслан не був певен, що ім’я справжнє, але воно їй пасувало. До радісних очей, гарненького, трошки кирпатого носика й усмішки, наче веселої, але водночас із якимось глибоким затаєним сумом. Напевно, саме за цю усмішку Руслан і зачепився, наче відчув щось своє, рідне.

І таки не помилився. Усередині стало гаряче, щойно її побачив. Стояла розгублена, знервована, але все ж стояла, хоч могла піти, зрозумівши, що ніхто її не чекає. А могла і зовсім не прийти.

Руслан поводився дещо нахабно, але хотів справити на неї враження, показати, що є успішним, впевненим у собі, самодостатнім чоловіком.

Коли минула перша незручність, вони не могли наговоритись. У Руслана виникло враження, що він знає її давно, усе життя. Він дивився на Лесю й думав, що така дівчина не може бути без пари, а з недомовок зрозумів, що так воно і є. У якийсь момент навіть почувався злодієм, але заспокоювала думка, що вона сама прийшла. А потім розізлився на неї – вирішила розважитись, гарно провести час, поки там щось не складається? Але ж ні, спостерігав за Лесею і бачив, що вона не грає, не прикидається, поводиться легко та невимушено, не слідкує за часом. Бачив, що подобається їй… І там, на Високому Замку, коли обіймав її, тремтячу, захищаючи від вітру, мусив поцілувати, мусив знати, чи відповість на поцілунок…

– Мовчиш, партизанишся…

Руслан аж здригнувся від несподіванки.

– Ти про що?

– Про напівоголену пенсіонерку.

– Придурок.

– Та скільки можна? Як щось не подобається, так зразу «придурок». Ну, давай, розповідай.

– Нема особливо про що розповідати.

– Ого! То все аж так серйозно?

– Можливо.

– Якщо не впевнений, то познайом мене з нею, може, у мене щось серйозне вийде.

Замріяність миттєво зникла з обличчя Руслана, очі загрозливо звузились. Артем аж відступив на крок під цим поглядом.

– Вона моя.

– Руль, та це ти в нас придурок. Я ж пожартував. Чи ти не знаєш? Мене б Маринка в асфальт закатала. І не дивись на мене так більше, я аж злякався.

– Вибач, я знаю. Просто нерви останнім часом геть здають. Ніяк не можу викинути з голови Іванового натяку на «Пандематік».

– Та забий. Останнє слово все одно за тобою.

– Саме так. Це мій первісток, моя гордість і моя візитівка. І наша реклама. До речі, я придумав нову фішку, допишу ще кілька алгоритмів і буду випробовувати.

Руслан повернувся за свій стіл і відкрив папку на робочому столі ноутбука.

– Руль, раз ти вже в доброму настрої, можна мені піти? Мене Маринка чекає…

– Та йди вже…

– А твоя руденька не образиться, що ти її на комп обміняв?

– Ні, ми домовилися зустрітись пізніше. Хочу повезти її до лісу.

– І з’їсти!

– Тьом, іди до Маринки, а то не витримаю і розкажу їй, який ти збоченець.

– Та який з мене збоченець! То ти в нас, як вампір – удень з дому не виходиш. І як то ти на ліс відважився? Ага, точно! Крові давно не пив…

Артем спритно ухилився від товстого глянцевого журналу й вискочив за двері.

– Придурок…

Руслан трохи почекав, тримаючи в руці ще один журнал, але друг не повернувся. Він подивився у вікно, навіть встав із крісла, але, постоявши мить, знову сів і зайшов у кабінет адміна в «Пандематік». Хоч домен і сайт недоторкані, але треба підстрахуватись. Руслан увійшов до особистого кабінету й активував свій винахід – «лок».

– Куди ми їдемо?

– До лісу. У мене там є таємна галявинка, хочу показати тобі.

– Ага, вирішив з’їсти мене подалі від свідків.

Руслан оцінювально подивився на неї, примруживши одне око, і відповів з усмішкою:

– З’їсти – не з’їм, але покусаю точно.

Його погляд пропікав її наскрізь, і Леся відчула, як усередині все завмирає в передчутті. Вона вже вкотре розправила складки спідниці й потягнулась по пляшечку з водою.