Зоряна Лешко - Серце не обдуриш

Добре.

Біля «Панської чарки». За годину.

Він не спитав, як її впізнає, не сказав, як упізнати його, отже, його фото таки справжнє, і він впевнений, що її теж. Леся насупилась, розмірковуючи, добре це чи погано. Він хоче викликати в неї довіру, але, з іншого боку, і сам їй довіряє.

Леся стояла перед дзеркалом і чи не вперше уважно вивчала себе. Не те щоб вона раніше так не робила, однак досі для неї було важливим подобатись лише собі, а «кому не подобається – хай не дивиться». Тепер же ж вона намагалась побачити себе очима чоловіка, на якого хотіла справити враження.

Дура, вар’ятка, крейзі… Байдуже, замовкни. Я в будь-який момент можу зупинитись.

Попри хаос у думках, дівчина продовжувала вивчати своє відображення. Перше, що кидалося в очі, – волосся, насичено руде, із мідним відтінком. Був час, коли вона ненавиділа його, експериментувала з кольорами й завжди невдало: від блонду ставала «блідою міллю», а притемнивши – «вампіро-готом». Компроміс ніяк не знаходила, тож зрештою вирішила, що найпростіше – зробити недолік жирним плюсом. Тепер волосся було її гордістю та зброєю.

Далі – очі. Зелені, із бронзовим вкрапленням біля зіниць. Вдало підібравши макіяж, Леся могла змусити їх сяяти. Славік якось зізнався, що запав саме на її погляд, і згадка про це завжди викликала в неї усмішку.

Губи – чітко окреслені, не тонкі, але й не надто повні. Леся ніколи не користувалася яскравими помадами, лише натуральними чи ледь рожевими відтінками. І – усмішка.

Леся часто користувалась перевагами своєї нестандартної краси, але зараз хотілось легкості та природності, тому вона вирішила, що лише зволожить губи бальзамом, збере у хвостик свої руді спіральки й одягне сарафан, не задовгий і не закороткий, ледь-ледь за коліна.

Якщо вона не сподобається Мрійнику такою, то… То що? Чому вона так хвилюється, якщо погодилась на цю зустріч лише з цікавості? Однак, як не дивно, цього разу Леся не хотіла грати, спокушати, інтригувати й навіть боялась, що буде йому нецікавою.

У якийсь момент дівчина вирішила, що це все дурня і вона нікуди не піде. Для чого їй пригода, яка може мати для неї непередбачувані наслідки, і чому вона переймається тим, яке враження справить на незнайомого чоловіка з сайту знайомств?

А якщо їх побачить хтось зі знайомих і розкаже Славкові? Як вона йому це пояснить? Особливо якщо врахувати його манеру з’ясовувати стосунки: повчальним, менторським тоном, не підвищуючи голосу, пояснювати їй плюси їхніх стосунків і мінуси її нерозважливості. Часом Леся була готова кричати й тупати ногами, лиш би Славко проявив хоч якусь живу реакцію.

Мимоволі знову згадалась Ярина. Подруга завжди повторювала, що не дозволила б так маніпулювати собою, ламати себе, робити себе «додатком до…», навіть якщо цей додаток у шикарній оправі. І хоч Леся відмахувалась від цих слів, але в уяві все ж бачила – їй доведеться докладати багато зусиль, щоб бути відповідною, і ще більше зусиль, щоб при цьому залишатися собою.

Якщо Славко дізнається, то буде пригадувати їй це досить часто.

Байдуже. Одна зустріч у людному місці. Раптом що – перепрошу й попрощаюсь. І ніхто ні про що не дізнається.

День повільно гаснув, а місто запалювалось вогнями ліхтарів. Леся вирішила піти пішки й дорогою ще раз все спокійно зважити. Але чим ближче вона підходила до місця зустрічі, тим повільнішими ставали її кроки.

Якщо він запізниться бодай на хвилину, я піду додому.

Ліхтарики над терасою «Панської чарки» створювали затишок і манили до середини. Леся зупинилась перед входом, її ніхто не чекав назовні, за столиками теж не було помітно самотнього блондина.

Їй стало так соромно за свою довірливість, що аж сльози на очі навернулись. Вона таки дурепа, якщо погодилась на цю авантюру, а він, напевно, стоїть десь недалеко за рогом і втішається, що розвів ще одну ідіотку.

Леся крадькома озирнулась. Якщо ніхто не дивиться в її бік, то можна вдати поспіх, або що хтось зателефонував, а вона того когось виглядає і йде, або щось не знайти в сумочці та зникнути звідси якнайшвидше.

– Привіт, – глибокий, з дзвіночками голос озвався за спиною, – вибач, що не чекав тебе надворі. Я взяв на себе сміливість замовити нам кави й вина. Ти де хочеш присісти: всередині чи на терасі?

Його слова могли б здатись фамільярністю, якби не були сказані так, наче вони вже зустрічались бозна-скільки разів, тож це для них цілком звично. Леся не змогла не відповісти на його усмішку.