Карін Слотер - Лють

— Майже приїхали, — сказав Майкл, наче Трент у нього питав. — Чорт, — просичав він і вдарив долонею об кермо. Тім вічно цікавився забороненими речами. Він не знав, що цього робити не можна. А Барбара потроху старіла. Майже щодня вона почувалася втомленою і не мала сил скрізь за ним бігати.

Коли він повертав на свою вулицю, машину занесло на повороті. Перед його будинком стояли два патрульні автомобілі, один з них припаркували на під’їзній доріжці за машиною Барбари. По тротуару перед будинком Синтії та Філа походжали поліцейські в уніформах. Коли Майкл побачив Барбару, яка сиділа на ґанку, обхопивши голову руками, його серце зупинилося.

Якось він вибрався з машини. Побіг до неї, відчуваючи, як приливає до горла жовч, і насилу стримуючи нудоту.

— Де Тім? — спитав він. Барбара відповіла не одразу, і він повторив своє запитання, зриваючись на крик: — Де мій син?!

— У школі! — прокричала вона у відповідь, наче він був божевільний.

Він ухопив її за зап’ястя і силоміць поставив на ноги. В очах у неї стояли сльози.

— Легше, — тихо промовив Трент.

В одному-єдиному слові вчувалося попередження.

Майкл подивився на свої руки, не розуміючи, як так сталося, що тепер вони міцно стискали Барбарині зап’ястки. Там, де він натиснув, видніли червоні сліди. Вольовим зусиллям він розчепив пальці.

До будинку під’їхав фургон коронера. Заверещали гальма, і водій заглушив двигун біля поштової скриньки.

Майкл поклав руки Барбарі на плечі, цього разу — щоб контролювати себе. Йому сказали, щось із дитиною. Може, помилилися. А може, Ґрір збрехав.

— Джина? — спитав Майкл. — Щось сталося з Джиною?

До труповозки підійшов поліцейський і показав водієві рукою на сусідній будинок.

— На задньому дворі.

Не встиг Майкл спам’ятатися, а ноги вже самі несли його туди. Він рвучко розчинив вхідні двері й кинувся коридором. Почув за спиною кроки й зрозумів, що то той виродок Трент. Та Майклу було начхати. Він розчахнув задні двері й вибіг на подвір’я, загальмувавши так різко, що ззаду на нього налетів Трент.

Спершу Майкл побачив щось біле: коротенький халатик, прозору сорочку. Вона лежала на животі, ступні зашпорталися в поламаному дротяному паркані. Її оточували шестеро чи семеро чоловіків.

Майкл спромігся підійти до неї, хоча ноги не слухалися й підгиналися коліна. Родимка на плечі, ще одна на тильному боці руки. Він притис пальці до долоні її маленької руки.

— Сер, не торкайтеся її, — попередив чийсь голос.

Але Майкл не звернув уваги. Він погладив її м’яку долоню. Сльози покотилися з очей, і він прошепотів:

— Господи. О Господи.

Трент щось белькотів до групи поліцейських, але Майкл не розбирав слів. Він міг лише дивитися на потилицю Синтії, на довгі пасма шовковистого білявого волосся, що вкривало її плечі, мов шарфик. Він обсмикнув халатик, щоб прикрити оголені сіднички й хоч трохи вберегти її гідність.

— Детективе, — покликав Трент. Він узяв Майкла за руку під пахвою і легко поставив на ноги. — Ви не повинні її торкатися.

— Це не вона, — вперто похитав головою Майкл й знову спробував опуститися на коліна, щоб побачити її обличчя.

То був якийсь фокус, то не могла бути Синтія. Вона була десь на шопінгу, витрачала Філові гроші, тусувалася з подружками.

— Я хочу її побачити, — сказав Майкл. Його трусило, наче він змерз. Коліна знову не слухалися, та Трент підтримував його, щоб Майкл знову не впав навколішки. — Хочу бачити обличчя.

— Я вже збирався її перевертати, — сказав поруч чоловік, судячи з вигляду, судмедексперт.

За допомогою іншого копа доктор узяв Синтію за плечі й перевернув лицем догори.

Її нижня щелепа опустилася, й з рота по шиї повільним струмочком, як вода з крана, потекла кров. Вродливе личко спотворював глибокий поріз на скроні. Порожні зелені очі дивилися у небо. До обличчя прилипли пасма волосся, і Майкл хотів був нахилитися, щоб прибрати їх і зачесати рукою назад, але Трент не дозволив.

Гарячі сльози пекли йому очі. Хтось мав би накрити її. Не можна було, щоб вона отак лежала і всі на неї дивилися.

Судмедексперт нахилився і, притиснувши донизу нижню щелепу, зазирнув їй до рота.

— Язика немає, — сказав він.

— Господи, — прошепотів хтось із поліцейських. — Це ж лише дитина.

Майкл ковтнув слину, відчуваючи, як горло стискає від горя.

— П’ятнадцять, — уточнив він. Минулого тижня їй виповнилося п’ятнадцять. Він ще й подарував їй м’яку іграшку, жирафу. — Їй було п’ятнадцять.