Карін Слотер - Лють

— Не треба, — сказав Джон, намагаючись бути ввічливим, і встав.

Відтак роззирнувся навколо, не розуміючи, що відбувається. Хлопець був до нього занадто люб’язний. Невже сталося щось? Хтось викликав поліцію?

— Можемо запропонувати вам один з цих телевізорів на вибір. — І Рендол повів його вглиб крамниці, де світилися великі екрани.

Джон зупинився перед телевізором, що здавався неосяжним, як екран у кінотеатрі. Телевізор був майже як він заввишки та вдвічі ширший.

Рендол узяв пульт керування, що за розмірами більше нагадував книжку.

— У цьому «Панасоніку» реалізовано прогресивну технологію глибокого чорного кольору, яка дає вам…

— Заждіть хвилинку. — Джон обійшов телевізор по колу. Завтовшки він був усього кілька дюймів. А ціна на ціннику змусила Джона розсміятися. — Я ж вам казав, скільки заробляю.

Рендол розплився в усмішці й ступив крок уперед, через що у Джона виникло бажання відступити назад. Але він стійко втримався на місці, й хлопець, притишивши голос, сказав:

— Ми з розумінням ставимося до того, що в деяких наших клієнтів є побічні джерела прибутку, про які вони не згадують у своїх заявах на отримання кредиту.

— Справді? — спитав Джон, розуміючи, що відбувається щось протизаконне, але не спроможний збагнути, що саме.

— Ваша кредитна історія… — Голос Рендола звучав трохи збентежено. — Ми отримали дані про ваші кредитні картки.

— Які кредитні картки? — спитав Джон.

Та в нього навіть клятого поточного рахунку не було.

— За це не хвилюйтеся. — Рендол поплескав Джона по плечу, наче вони були давніми приятелями.

— Які кредитні картки? — повторив Джон.

М’язам у руці кортіло скинути хлопцеву руку з плеча. Він терпіти не міг визнавати, що чогось не знає. Перебування в пітьмі робило його вразливим.

Нарешті Рендол прийняв руку.

— Послухайте, — сказав він. — Нічого такого в цьому немає. Просто платіть, до іншого нам байдуже. Ми нікому не повідомимо, якщо, звісно, ви платити не перестанете.

Джон схрестив руки на грудях, хоч і знав, що в очах інших людей це робить його більшим, загрозливішим.

— Слухайте, — сказав він. — Я хочу цей дурний телевізор у розстрочку, двадцять два дюйми з пультом керування. Це все, що мені потрібно.

— Звісно. — Рендол підняв руки долонями догори. — Нема питань. Просто я подумав, що з вашим кредитним рейтингом…

Джон перепитав:

— Яким рейтингом?

— Кредитним. — Тон хлопцевого голосу перейшов межу недовірливості й наблизився до приголомшеного Джона. — У вас найкращий кредитний рейтинг з усіх, що я бачив. У нас тут бувають люди, які навіть до трьохсот не дотягують.

— А у мене який?

Запитання, здавалося, приголомшило Рендола.

— Нам не можна таке казати.

Твердим голосом, додавши до нього металевих ноток, Джон повторив:

— Який у мене?

Прищі у Рендола побіліли, а шкіра навпаки — густо почервоніла.

— Сімсот десять, — прошепотів він, зиркаючи через плече, чи не дивиться бос. — Містере Шеллі, ви могли б піти в звичайну крамницю. Наприклад, у «Серкіт-сіті» чи в «Бест-бай».

— Дайте мені його подивитися.

— Звіт?

Джон ступив кілька кроків і скоротив відстань, що їх відділяла.

— Ви сказали, там були кредитні картки. Я хочу знати, які саме.

Рендол знову озирнувся через плече. Але хвилюватися йому варто було через того, хто стояв перед ним.

— Хлопче, годі озиратися. На мене дивися. І відповідай.

Рендол ковтнув слину, і його борлак заходив ходором.

— Може, я неправильно ввів ваш номер соціального страхування. Поточна адреса була інакша…

— А ім’я і прізвище?

— Те саме?

— І та сама попередня адреса у Ґарден-сіті?

— Так, сер.

— Ви думаєте, що існує ще один Джонатан Вінстон Шеллі, з моєю датою народження і моєю колишньою адресою, який живе в Атланті й має майже такий, як у мене, номер соціального страхування?

— Ні… тобто так. — Над верхньою губою Рендола проступили бісерини поту, голос затремтів. — Пробачте, містере. Мене виженуть з роботи, якщо я покажу вам той звіт. Ви самі можете отримати його безкоштовно. Я дам вам ном…

— Забудь, — сказав Джон, почуваючись чудовиськом через те, що тисне на хлопця.

Страх у його очах різав, як гостра скалка. Джон пішов до вхідних дверей, повз такий бажаний телевізор, і вийшов, поки не сказав чогось такого, про що пошкодує.

Замість піти додому Джон перетнув вулицю й сів на лавку біля автобусної зупинки. Узяв безкоштовну громадську газету зі стійки й швидко прогортав. На дорозі було чотири смуги, але всі вони були вщерть забиті транспортом. Прикриваючись газетою, мов щитом, Джон стежив за крамницею, де Рендол та його колеги-продавці вмовляли людей, які мали би тікати звідти, не озираючись, підписати угоду на продаж душі.