Валерка все ще мовчав. Я усвідомив, що він просто не наважується розпочати. Я чекав. Чекав і розглядав його. Він таки геть не змінився. Так, немов і не було тих років, що ми так довго не бачилися. І характер його зовсім не поінакшав. Такий самий спокійний, серйозний, тактовний. І несміливий. Я б навіть сказав, що мій зведений брат слабохарактерний.
Дядько Антон не раз робив йому зауваження стосовно цієї риси. Повчав, що треба бути сміливішим. І мене того вчив. Проблеми з моєю тіткою Тонею, розлучення з нею — усе це забрало в нього чимало сил. Але чолов’яга не здався. Місяць тому переїхав на нову квартиру. Забрав із собою дітей. Тоню час від часу навідував у лікарні… Валерка важко зітхнув, вивівши мене з цих спогадів. Поглянув у моє лице.
— Ти пам’ятаєш причину мого від’їзду з Рівного, чи не так? — розпочав він нарешті.
— Звісно, що пам’ятаю. — Цей початок мене насторожив.
— Тоді на мене впало клеймо психа… Хтось розпатякав усім про обстеження в лікарні… То ж був ти, чи не так? — Тепер він дивився мені прямо в очі. Останні свої слова він промовив голосніше й суворіше.
— Що?! Звідки ти це взяв? — здивувався я. — Як тобі таке могло спасти на думку?!
— А просто більше нікому було. Ні батько, ні мати цього зробити не могли. І, крім них, лише ти знав про це все. Будеш відпиратися?
— Звісно, що буду! — Ці слова зведеного брата обурили мене. Як він міг ТАКЕ мені говорити? Як він міг обвинувачувати мене в ТАКОМУ?
— Я й сам хотів би в усе це вірити. Але не можу. Не можу тому, що просто іншої відповіді в мене нема. Знаєш, скільки разів я намагався знайти якесь інше пояснення? Знаєш, як неприємно мені було думати, що мій зведений брат зрадив мене в таку важку для мене хвилину? Близькими ми ніколи не були, але ж тим не менш!
— Та як ти взагалі міг подумати, що то був я?! — Я ледь стримувався, аби не розкричатися: боявся розбудити Лізу.
— А хто? Хто ще це міг бути? Може, поясниш?
— Я не знаю, хто то міг бути. Точно можу сказати, що не я. — Якийсь час я помовчав. Валера теж нічого не говорив. Ми дивилися один на одного. — Ти, власне, сам тоді поводився дивно. І це всі помічали. І недаремно тебе почали називати психом. Ти був занадто нервовим. Усе це співпало з часом твого обстеження, а ти подумав, що всі про нього дізналися. Насправді ти сам себе виказав. І поводився ти, як псих.
— Я поводився нормально, — крізь зуби процідив він.
— Нормально?! Ти вважаєш, що це було нормально?! Ти ліз у всі бійки підряд. Психував щоразу, як потрапляв у несприятливу для тебе ситуацію. І ти ще хотів, щоб це спокійно сприймали?
— У мене тоді була складна ситуація в житті!
— А в мене ні? І не кричи! Ще не вистачало, щоб прокинулася Ліза. Вона й без тебе сьогодні мала важкий день.
— А що у твоєму житті було не те? — Валера нічого не відповів на моє зауваження, але голос дещо стишив.
— А ти вважаєш, мені тоді було легко? Батьки хвилювалися лише за тебе. Я був кинутий напризволяще. І взагалі… і взагалі… як ти міг подумати, що це я тебе тоді виказав? Як ти міг про мене тоді таке подумати?! — Голос мій зірвався, на очі виступили сльози.
Валера здивовано подивився на мене. Певно, він не чекав такої моєї реакції.
— Отже, це дійсно не ти про мене всім розповів?
— Звісно, що не я. — Здавалося, він починав вірити.
— Але ж це ти наговорив батькам, що поведінка моя дивна й що потрібно перевірити мене в психлікарні?
— Я лише хотів тобі допомогти.
— То ти вважав, що так допомагаєш мені?
— А хіба ні? Ти ж сам знаєш, яке в тебе тоді було життя. Надто вже твоя поведінка була схожа на поведінку тітки Тоні. І це бачив не лише я. Просто я був першим, хто про це заговорив.
— Чим це моя поведінка, цікаво, була схожа на тітчину?
— У тебе бували провали в пам’яті, напади агресії. Що ще тобі потрібно? Я просто хотів, щоб відпали будь-які підозри. Чим швидше починаєш лікування, тим воно ефективніше. Я злякався за тебе. І всі за тебе боялися. Добре, що все обійшлося.
— Та коли, у біса, у мене були напади агресії?! Коли в мене бували провали в пам’яті, чорт забирай?! Кілька разів дійсно щось подібне було, але будувати на цьому ТАКІ здогади! Ти взагалі розумів, що тоді робив? — процідив Валерка крізь зуби.
— Звісно, що розумів! Ти на що натякаєш?
— А може, тим самим ти прикривав свої напади, які в тебе, до речі, теж бували? Думаєш, я не знаю? Ти просто все добре приховував! Але від мене тобі не вдалося це все сховати. Я все прекрасно бачив і розумів, що відбувається! Я не раз спостерігав, з яким задоволенням ти дивишся криваві сцени по телевізору. Не раз бачив, що для тебе то була величезна втіха. Якась незрозуміла й ненормальна втіха. Я бачив це все! — Брат розрепетувався. З рота навіть бризкала слина. У куточках губ з’явилася рідина. Він геть очманів.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу