Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Не кричи! — укотре гаркнув я на нього. Валера переводив подих, важко дихаючи. — Отже, ти ще й так про мене думаєш? Ну, знаєш… Ти зовсім збожеволів! Очі б мої тебе не бачили! Геть звідси!

— Що?! Ти мене виганяєш?!

По моєму обличчю потекли сльози. Я сам не очікував такого від себе. Я не плакав із самого дитинства. Не дозволяв собі цього. Тепер сльози самі виступили з моїх очей. Вони вже не хотіли мене слухати. Після його запитання я зрозумів значення сказаних мною останніх слів. Я не міг вигнати його в цю пору з дому. Було вже надто пізно. Окрім того, я усвідомлював, що розмову завершувати рано. Він ще не розповів мені, що робив увесь цей час у місті, поки переховувався. Отже, я дійсно не міг його прогнати. А шкода. Мені хотілося виштовхати його з оселі й більше ніколи не бачити.

Валерка зітхнув і продовжив:

— Років із десяти ти змінився. Спочатку я просто відчував це… Я бачив, що з тобою щось не те. Але я відкидав ці відчуття. Не надавав їм абсолютно ніякого значення. — Я мовчки слухав. — До того ж, здавалося, що, крім мене, ніхто цих змін не відчував… Але з часом ця думка почала міцніти в мені. Коли тобі виповнилося п’ятнадцять, ти став агресивним. Я на це не зважав, бо й сам не був пай-хлопчиком. Але я помітив, що ти дійсно почав ставитися до всього якось інакше…

— Узагалі-то це ти сам змінився, — перебив його я. — І ти дійсно не був пай-хлопчиком і теж став озлобленим. Щось ти про це постійно забуваєш. А тоді я хотів тобі лише допомогти.

— Допомогти? — якось уже безсило запитав Валера. — Це, по-твоєму, допомога? Ти мало не загнав мене в психлікарню! Ти це називаєш поміччю?!

— Я не хотів тебе запроторювати в психлікарню. Просто не хотів, щоб тебе спіткала доля тітки Тоні. Я вважав, що якщо ти дійсно хворий і це виявлять швидко, то все минеться. Що швидше починають лікування, то краще.

Валера лише глянув на мене, але ніяк не відреагував на зауваження. Натомість сказав:

— Будь ласка, не перебивай мене. — Він набрав у груди повітря, ніби наважуючись на продовження розмови…

Я помітив, що розмова давалася йому важко. Ця думка наштовхнула мене на розуміння того, що ми з ним зрештою маємо поладнати.

— Ти став якимсь відчуженим. Навіть став менше спілкуватися зі Стасом, — нарешті продовжив зведений брат.

— Просто я бачив, що він мені заздрить. У якийсь момент мені стало неприємно. І до чого тут, власне, знову цей Стас?

— Цілком можливо. — Здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. — Але дай мені закінчити, прошу. Я давно хотів із тобою про все це поговорити, проте довго не міг відважитися. Тому не перебивай. Я більше нікому й ніколи про це не розповідав, бо вважав, що це має бути тільки між нами. Принаймні спочатку… — Його промова видавалася мені дивною, але я вирішив вислухати Валеру. — Отже, спочатку це. Твоя поведінка, твоя зміна ставлення до мене. Ну, зі Стасом, здається, розібралися… Повір, я дуже хочу, щоб ми з тобою поладнали. Мені дійсно хочеться, щоб після цієї розмови все стало на свої місця…

Тепер я починав розуміти, чому брат не дзвонив мені аж до цього часу. Я зрозумів, чому він так довго не давав про себе знати, коли врешті приїхав до Рівного. Він, виявляється, просто боявся цієї розмови. Що ж таке він хотів мені сказати? І, виявляється, весь цей час Валерка вважав, що це я його підставив тоді!

— Потім у мене почалися проблеми з батьками, з учителями, з однокласниками. Усе ніби через те, що я чинив щось гидке. То обмовляв когось, то гроші крав, то ще щось. Часто мені казали, що тому всьому є свідки. І в мене починалися неприємності. Ти думаєш, я просто так став тоді психованим? Ні, у мене було безліч проблем. І знаєш, чому я тобі всього того не розповідав?

— Знаю, — твердо сказав я. — Бо ти вважав, що це я тебе у всьому підставляю. — З виразу його обличчя стало зрозуміло, що я влучив у ціль.

— І саме ти зробив так, щоб батьки думали, що в мене проблеми з психікою, — останні слова він промовив із такою впевненістю, що я навіть на хвильку розгубився. Здавалося, у цьому брат не прийматиме заперечень узагалі, настільки впевнено це сказав. Тепер він дивився на мене, мовчав і, очевидно, чекав моєї відповіді.

— Ми з тобою брати, — нарешті промовив я, відходячи від шоку після останнього звинувачення. Ніколи не думав, що Валері може таке спасти на думку. — Хоч і не рідні. Хоч і ніколи не були справжніми друзями. Але ж і чужими людьми не були. Ти повинен був мені все тоді розповісти. Ти приховував від мене таке! Ти мусив мені все розповісти! Тоді б ми разом у всьому розібралися. І ще — запам’ятай це собі дуже добре — я ніколи на тебе не намовляв. Я ніколи тебе не підставляв, — ці слова я промовляв повільно, наголошуючи кожне окремо.