Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Валеро, я не хочу цих порожніх сварок. — Я, здавалося, почав заспокоюватися. Більше, напевно, тому, що був знесилений цією розмовою. — Прояснімо дещо. Так, можливо, тоді я помилився, висловивши підозри стосовно твого психічного стану. Але насправді підозри були не лише в мене. Просто я був першим, хто про це сказав уголос. Зачекай, тепер я прошу тебе не перебивати мене… Так, можливо, не варто мені було це робити тоді. Але повір, я дійсно вважав, що таким чином допомагаю тобі. І повір, я справді ніколи нікому не розповідав про те обстеження. Я не маю ані найменшого уявлення про те, звідки всі могли про нього дізнатися…

Цього разу я вирішив не висувати обвинувачення, що сам Валерка винен у тому розголосі. Він цілком сам міг розповісти, наприклад, Стасові й потім про це забути. Провали в його пам’яті на той час — незаперечний факт. Стас же цілком навмисне міг усе розпатякати. Окрім того, сама його тодішня поведінка наштовхувала на думку про подібні проблеми, адже про нашу тітку знали всі, і це могло навести на роздуми.

— Потім щодо мене…

Валера уважно слухав. Дуже спокійно. Таке враження, що аж занадто врівноважено. Мені знову видалося, що думки його вже далеко не тут.

— Розумію, що я не ангел. — Я почав придивлятися до брата, але поки продовжував говорити те, що збирався. — Я знаю, що теж ніколи не був, як ти кажеш, пай-хлопчиком і мав проблеми з поведінкою. Але ж це не привід, щоби звинувачувати мене в тому, у чому ти звинуватив. Нападів агресії в мене насправді ніколи не було, і ти маєш це знати. Мені насправді дуже неприємно. Ти навіть не уявляєш собі наскільки. Ну, гаразд, якщо просто звинуватити в божевіллі, але звинуватити мене в тому, у чому звинуватив ти… У вбивствах!

— Я ж казав, що зрозумів свою помилку… — промовив Валерка млявим голосом. — Ти не бачив, як виглядала тітка, коли її відтягували від дядька. У нього, напевно, і сьогодні на тілі є шрами від ножа. Не знаю, чи відтоді він може спокійно спати. Я б, напевно, не зміг. Ти не бачив тоді виразу її обличчя. Ти не бачив усього того страхіття. Тієї жорстокості, яка спотворила її лице. ТАКОГО я не бачив ніколи. І сподіваюся, більше не побачу… Увесь цей час я боявся, що ти успадкував її хворобу. Тому й вирішив усе перевірити. Власне, ми з тобою зараз дійсно квити. Кожен із нас усі ці роки підозрював другого. Але тепер, думаю, усе вирішилося. Ти ж більше про мене такого не думаєш?

Я дивився на Валеру. І поки що мовчав. Чи міг він бути божевільним? Навряд. Принаймні якщо в його психіці й були якісь відхилення, то несуттєві. І я був на сто відсотків певен: ці відхилення точно не такі, як у тітки. Цікаво, чи дійсно він вірив у те, що я нормальний. Певно, що так.

Я розглядав його, і мені згадувалося наше дитинство. Так, він був правий. Років із десяти-дванадцяти ми з ним змінилися. Я сам тоді якось інстинктивно це відчував. Але що я тоді міг вдіяти? Та й він теж нічого не міг.

Я дивився на нього, і переді мною стояв мій зведений брат. І, здавалося, між нами більше не було тієї прірви, що розлучила нас на довгі роки. Хтозна, можливо, саме зараз уперше в житті в нас з’явився шанс помиритися й стати ближчими? Мені так хотілося про все забути. Про геть усе. Сварка зовсім виснажила мене. Як же ми могли до такого дійти? До таких звинувачень один проти одного. Як же я міг до того докотитися? Але це було моє життя, і воно мене влаштовувало. Моє життя мені подобалося. А тепер у ньому з’явився мій зведений брат. Ні, ненадовго. Скоро він знову піде з нього. Якимось чином я відчував це. Але принаймні… може, ми таки помиримося? Чи реально це? Чи реально, щоби двоє людей, які навіть у дитинстві не сприймали один одного, стали друзями? З другого боку, який сенс сваритися? Чи не простіше розійтися мирно? Хоча б із ввічливості. Як ми завжди це робили.

— Ні, я тебе вже не підозрюю, — тихо, уже зовсім спокійно, безсило й не агресивно промовив я.

Я усміхнувся. Простягнув до нього руки, щоб обійняти на знак примирення. Він із полегшенням усміхнувся й підійшов. Ми обнялися. З душі ніби камінь звалився. Здавалося, усе владналося. Ми поплескали один одного по спині, потиснули руки. Так, тепер ми нарешті помирилися. І, можливо, уперше за все життя стали хоч трішки ближчими один до одного.

— Може, вип’ємо з нагоди примирення? — запропонував я. Валерка не заперечив.

— Добре, я тільки на хвильку відлучуся… у туалет.

— Чекатиму тебе на кухні. — Я був радий. Усе було нарешті гаразд. Правда, знову десь глибоко в душі зашкребло щось неприємне. Але зовсім глибоко.