Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Тоді хто це міг бути? — іронічно промовив він. — Чи, можливо, я сам усе це вигадав?

— Я думаю, ти вигадав це сам. Бо й дійсно нікому було тебе обмовляти. Ти просто хотів позбутися всіх проблем, які сам і створив. Хотів виправдати себе у своїх очах. — Валера виглядав зараз якось дивно. Складалося враження, що в його голові паморочиться. Погляд здавався туманним. Але я не надав тому значення.

— Якби я хотів себе виправдати, то б розповів про свої підозри батькам! — якось уже зовсім мляво сказав він.

— А вони б тобі повірили?.. Ти сам зрубував гілку, на якій сидів. Ти взагалі розумієш, що зараз верзеш? Що саме ти хочеш сказати? Що насправді то я божевільний? А скинув усе на тебе? Це ти хочеш мені зараз довести?

— Так, — просто й твердо промовив Валера й укотре подивився мені прямо в очі.

Я стояв приголомшений. Такого я не очікував. Мій зведений брат приїхав сюди через стільки років для того, аби звинуватити мене в тому, що я несповна розуму… Гм… ми таки дійсно чужі люди. Тільки зараз я усвідомив це до кінця.

Валера пояснив:

— Ти завжди був дуже схожим на тітку. Такі ж звички, така ж манера розмовляти, такі ж дивні жарти. Той самий порожній погляд у нікуди, яким частенько починалися її напади. Іноді я навіть боявся тебе. Увесь цей час я підозрював, що ти успадкував її хворобу.

— І чому ти приїхав лише зараз для того, щоб мені це все сказати? Чому не приїхав через рік чи ж два після того, як усе це сталося? Чому чекав стільки років?

— Поясню…

Валера витримав невелику паузу. Йому знову стало важко добирати слова. Але я розумів, що то було зовсім не через утому. То було щось інше. Таке траплялося з ним і раніше. Колись. У дитинстві.

— Перші роки — ти сам маєш розуміти — я не міг вибратися. Я був надто малим для того. І, чесно кажучи, надто злим на тебе. Як уже казав, батькові й узагалі будь-кому іншому я про свої підозри не говорив. Хотілося просто забути скоріше про весь той кошмарний сон. Та й не хотілося вірити, що то міг бути ти… Не перебивай, я ж просив… Але з часом я зрозумів, що не зможу того забути. З кожним днем образа збільшувалася. Щодня я все більше й більше розумів, що нам потрібно поговорити, щоб усе прояснити. Але мене охоплював страх перед тим, що все може підтвердитися… Назаре, скажи чесно: ти все тоді зробив навмисне? Щоб відвести підозру від себе? Адже ти боявся, що в тебе будуть великі неприємності, чи не так?.. Не перебивай, — Валера вкотре жестом зупинив мене. — І скажи чесно: це ти вбивця? Напевно, саме це й змусило мене з’явитися тут. Саме ця думка. Так, я приїхав в Україну ще на початку літа. Я хотів нарешті з тобою поговорити. Тиждень просидів у місті, знову ж таки не наважуючись на зустріч. А потім прочитав в інтернеті про вбивство того хлопця і його дівчини. На той час я встиг зустрітися зі Стасом. Звісно, я просив його не розповідати тобі про мене. Стас же повідав мені, що ти певною мірою причетний до справи… Тітка двічі намагалася вбити Антона, через що, власне, її й запхали до лікарні. Тоді мені подумалося, що ти міг вчинити ці вбивства. І я вирішив за тобою стежити. Щоб дізнатися, чи мої підозри обґрунтовані.

— Ну, і що ти вивідав за час свого розслідування? — спокійно, але з презирством запитав я.

— Я знаю, що у дві ночі, коли скоювали вбивства, ти йшов із дому.

— І що? Ти бачив, як я вбивав їх? А що я робив іншими ночами?

У коридорі почувся шум. До нас увійшла Ліза. Вона була страшенно заспана.

— Що сталося? Чому ви ще не спите? — з тривогою в голосі запитала вона.

Ми змусили себе всміхнутися й пояснили, що не спиться й нам просто хочеться побалакати. Так би мовити, надолужити втрачене. Я відчув, що вона нам не повірила. Очевидно, надто напруженими були вирази наших облич. Та вона нічого не сказала.

— Ти не хвилюйся, іди спати, — якомога спокійніше відповів я.

Кохана дивилася на нас якийсь момент із недовірою, та все ж пішла. Ми мовчки зачекали, доки вона зачинить двері в кімнату. Відтак іще кілька хвилин, щоб упевнитися, що Ліза більше не вийде. За цей час кожен із нас обмірковував відповідь один одному.

— Отже, що ти скажеш на моє запитання?

— Щоразу ти так заплутував свій шлях, що я не міг за тобою встежити. Складалося таке враження, ніби ти знав, що за тобою стежать…

— Отож ти не маєш прямих доказів того, що вбивця я? — Я посміхнувся.

— Не маю.

— То в чому ж ти мене звинувачуєш?

— За весь цей час я схилився до думки, що ти не можеш бути вбивцею. Тут я нарешті можу бути спокійним… Але мені неприємна думка про те, що ти так мене тоді підставив. Проте виходить, ми з тобою квити. Кожен із нас підозрював іншого в проблемах із психікою. Але ж я тебе не виказав! А от ти…