Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

Я знову вийшов на балкон. Стало темніше. Насувався пізній вечір. Я ще раз оглянув подвір’я. Цього разу мені здалося, що я побачив Валеру. Вдав, наче думаю про щось. Сам же ніби ненароком поглянув у потрібний мені бік. Так, то був він. Стояв біля височенного старого дуба. Світло від квартир сусіднього будинку добре освітлювало його обличчя. Помітивши, що я вийшов, Валера заховався ближче до високого дерева.

Цікаво, скільки вечорів він тут отак стояв? А я про це й не знав. Я спокійно повернувся до вітальні. У кімнаті швидко накинув куртку й вибіг із квартири.

Я вийшов із під’їзду й обережно попростував до того місця, де мав би перебувати Валера. Дуже скоро я спіймав його в поле свого зору. Брат стояв і продовжував вдивлятися у вікна нашого помешкання. Відтак підкурив цигарку, при тому сяйво освітило його обличчя й руки. Я помітив перстень, який подарував йому вітчим на п’ятнадцятиріччя. Мені він на цю дату подарував лише дві книги про комп’ютери.

Так, мій названий батько любив Валерку більше. Не знаю чому, але ще відтоді, як мені виповнилося дванадцять, вітчим почав сприймати мене якось по-іншому. Не раз мені спадало на думку, що тому посприяв мій так званий брат. Частенько вітчим якось дивно розглядав мене. Мовчки. Нічого не говорив. Я ловив на собі його розгублений погляд, запитально дивився на нього, але той нічого не відповідав. Інколи я помічав, що вітчим не хотів дивитися мені в очі. Чому? Ніби зневажав мене. Лише пізніше я зрозумів, що в очі не дивляться не тоді, коли зневажають, а тоді, коли бояться. Він мене боявся? Навряд. Хоча…

Я обережно прокрадався поміж дерев, усе ближче підходячи до Валери. Я хотів підійти ззаду, якомога довше залишаючись непоміченим, аби в нього не стало ані найменшої можливості для втечі.

На вулиці ще гралися діти. Вони на мене не зважали. На мене звертали увагу лише дорослі сусіди. Точніше, витріщалися. Я боявся, щоб їхні погляди не виказали моєї присутності. Раптом я помітив, що Валерка зібрався йти. Якщо він попрямує до зупинки, то мені важче буде його наздогнати. Я пришвидшив крок. Валера докурював цигарку й поглядав на годинник. Він явно зібрався лишати схованку. Та раптом озирнувся.

Я був уже зовсім поряд, заховався за деревом, аби не виказати себе надто рано. Валера роздивився навкруги. Складалося враження, що він у чомусь засумнівався. Знову глянув на наш балкон. Я пришвидшив крок. Ще кроків зо двадцять… Дитина в пісочниці голосно гукнула маму. Жінка озирнулася, перервавши розмову з подругами… П’ятнадцять кроків… Десять… Десь здалеку почувся шум літака… П’ять…

Несподівано Валера знову озирнувся… Затим швидкою ходою рушив геть.

Ось так. Зведений брат пішов, і я не встиг із ним поспілкуватися. Іти за ним далі я чомусь не наважився. Я провів його лише поглядом. Відтак швидко подзвонив Малашкові й повідомив, що зустрів його. Тепер затримання Валери залишалося справою часу. Я трішки заспокоївся й вийшов зі свого сховку. Відразу ж попрямував додому.

Я залишив Лізу, нічого їй не сказавши. Вона вже, очевидно, вийшла з ванної й помітила, що мене нема. Так і є. Уже коли заходив до під’їзду, задзвонив мій мобільний. Я відхилив дзвінок, оскільки був уже майже вдома. Щойно хотів покласти мобільний до кишені, як він задзвонив знову. Я хотів відхилити вдруге, але помітив, що номер незнайомий.

— Слухаю, — вирішив відповісти.

— Привіт! — почувся в слухавці знайомий дещо грубий голос.

— Валера?! — Я аж зупинився від здивування.

— Упізнав? Я й не думав, що впізнаєш. Усі кажуть, що в мене змінився голос. — Чути було, що він всміхається.

— Ти приїхав? Звідки ти телефонуєш?

— Так, я нещодавно приїхав, — збрехав Валерка. — Прихистиш брата? — знову всміхнувся. Голос його був спокійним, урівноваженим. Щоправда, здавалося, трішки стомленим.

— Звісно, що так. — Я вдавав радість. — Ти на вокзалі? Тебе зустріти?

— Ні, я вже не на вокзалі. Так, заскочив до давньої знайомої ненадовго. Десь за півгодини зможу бути в тебе. Влаштує?

— Власне, я зараз не вдома. Я живу зі своєю дівчиною. — Я назвав адресу. — Знайдеш?

— Знайду, — коротко відповів він.

— Отже, ми чекатимемо на тебе. Бувай.

— Бувай. Скоро буду! — Валера кинув слухавку. Так, цього дзвінка я аж ніяк не очікував. Швидко набрав номер Малашка й усе розповів. Слідчий мав відкликати своїх хлопців. Сам же я пішов додому чекати на зведеного брата.

Як я й очікував, кохана вже вийшла з ванної. Вона сиділа у вітальні, увімкнула телевізор. Щойно я ввійшов, Ліза вийшла в коридор.