Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

Я почув шум води. Ліза збиралася прийняти ванну. Я знову роздивився навкруги. І все-таки тут було похмуро. Я ніколи цього не помічав. Та, певно, не в помешканні справа. Коли в тебе не надто гарний настрій, починаєш звертати увагу на найменші деталі. Зазвичай не дуже приємні.

Я ввімкнув телевізор, поклацав канали. У ТОМУ світі неначе нічого не змінилося. По телебаченню показували ті самі фільми, ті самі програми. З’являлися нові пісні, які відразу ж запускали на музичних каналах. ТАМ нічого не змінилося. Хоча вся країна знала, що коїться в нашому місті. І всі неначе співчували. Таке принаймні складалося враження, коли дивився новини з інших міст. І тільки жителі нашого містечка могли по-справжньому зрозуміти, що це таке — бути в подібній ситуації. Усі інші тільки стверджували, що знають, як це.

Власне, що таке співчуття? Насправді це радість від того, що з тобою не трапляється чогось лихого. І лише той, хто зазнавав певних станів, певних відчуттів, здатен насправді зрозуміти того, хто втрапив у біду. За моїм досвідом, дуже мало людей здатні на повноцінне співчуття й співпереживання. Є люди, які спроможні на це, навіть не переживши чогось подібного. Є. Але більшість із них просто промовляє слова, які начебто нині є доречними, часто не замислюючись над тим, що вони означають. Ці люди завжди переймаються лише собою. Невже вони вважають, що їхня нещирість не відчувається?

Я вимкнув телевізор. Пройшовся квартирою. Зазирнув до Лізи у ванну. Вона не чула, як я увійшов. Вона вже лежала в піні й дивилася поперед себе поглядом, який не помічав нічого навколо. Так, я не хотів, щоб усе так сталося. Я й не міг подумати, що так усе складеться. Постояв зо хвильку. Ліза так і не почула мене. Я тихенько причинив двері.

На сходовому майданчику почулися голоси сусідів. Здавалося, приглушені. Ніби вони не хотіли привертати до себе увагу. Певно, що говорили зараз про нас. Про людей, які виростили таке чудовисько, як Катя. Ну й біс із ними!

Я знову повернувся до вітальні. Де зараз міг бути мій зведений брат? Його вже почала розшукувати поліція. Я сподівався, що вони швидко його знайдуть. Адже він поки не підозрює, що ми про нього вже дізналися. Принаймні хотілося в те вірити. Я добре знав Валерку. Ми хоч і були певним чином родичами, але ж абсолютно різними людьми.

До років п’ятнадцяти-шістнадцяти ми росли більш-менш дружно. Принаймні могли один одного терпіти. А потім щось змінилося. Почалися постійні сварки. Характер його змінився. Він нервувався з будь-якої причини. У нас з’явилася підозра на психічну неврівноваженість. І в цьому Валера звинуватив мене. У чому я був винен? Валера мав сам відповідати за свої вчинки. Не маленький тоді вже був. Чому я мав розв’язувати його проблеми? Звісно, я, як міг, намагався допомогти йому. Але коли людина сама не хоче собі допомогти, то вже ніхто не зможе їй зарадити.

Я так і не впевнений, що з психічної точки зору з ним усе було гаразд. Лікарі визнали його здоровим. Але хіба можна точно встановити, чи людина не божевільна? Скільки я не роздумував над цим питанням, моя відповідь залишається однозначною: у більшості випадків визначити таке просто неможливо.

Ось такі міркування спадали мені на думку того вечора. Що більше я згадував про свого зведеного брата, то неприємніше мені ставало. І страшніше. Я не міг відкараскатися від відчуття, що він недаремно переховувався. Він не просто так приходив до Стаса. А якщо саме він намовив Стаса спробувати мене вбити? Потім приходив до нього в тюрму, щоб дізнатися, що ж завадило. І сам же вбив його як непотрібного свідка? А якщо я не помилився й Валера дійсно таки несповна розуму?

Він приїхав на початку літа. Ще до того, як усе почалося. До того, як почалися всі вбивства. Чи не дивний збіг обставин? Але ж насправді час, коли він приїхав у Рівне, неможливо дізнатися точно… Катя, Валера… Катя-кат-Катя-Катерина. Знову згадалася мені гра слів. Катя-кат. Кат. Кат — особа, яка вбиває інших людей. Гм, ніколи не замислювався над цією, здавалося, невинною грою слів. Де ж могла бути зараз мала? Де ж міг зараз бути Валера?

Потім мені пригадався Криж. Ні, Валерка не міг бути вбивцею. Я зітхнув із полегшенням. Імена справжніх убивць ми вже, дякувати Богу, знали. Через усі ці перипетії я зовсім забув про Крижа… Як він дізнався, що я буду на кладовищі? Випадкова зустріч? Скоріше за все, випадкова. Інакше він би краще до неї підготувався.

Дивно, усе те було ніби вві сні. Зараз я навіть не впевнений, що його там бачив. Мені навіть здавалося, що на кладовищі я взагалі не був. Чи можливо це? Дурний сон? Так, дурний сон. Не розумію, чому він мене не вбив. Не розумію, чому Криж узагалі на мене так озлобився. Ще із самого початку. Я ж пам’ятаю, як він стежив за мною. І неодноразово. Ну, нічого, якось ми його переможемо. Тут я впевнений. Мені нема чого його боятися.