Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— А ви куди ходили, дозвольте дізнатися? — Філіпчук чомусь нахилився до нього ближче.

— Та так. Теж на дискотеку. Або в якесь кафе з друзями. Часом просто гуляв містом сам, коли був надто на неї злий. — Олег змучено всміхнувся. Відтак пояснив: — У неї не солодкий характер.

— Хтось може все це підтвердити? Нам потрібні свідки ваших нічних прогулянок, — Філіпчук відхилив дзвінок на мобільному, який так недоречно задзеленчав.

— Так, звісно, мої друзі зможуть усе це підтвердити. Окрім, звичайно, тих кількох разів, коли я просто тинявся містом.

— Гуляли містом уночі? І не боялися того, що зараз відбувається? — Філіпчук встав і пройшовся кімнатою. Він роздивлявся навкруги.

— Ну, я не з лякливих. А крім того, я не блукав безлюдними місцями й не ходив надто пізно. Я завжди був у центрі. Там, хоч і не багато, але люди є.

— Напишіть нам імена людей, які з вами були під час ваших нічних вилазок. — Напарник Філіпчука дав Олегові папірець та ручку. — І запишіть їхні координати. А ще спробуйте згадати дати, коли то все було.

— Так, звісно. — Олег слухняно почав писати. Філіпчук вийшов у другу кімнату, до понятих та експерта.

— Що ще ви можете розказати про Катерину Стетченко? Щось незвичне, щось особливе, що впадало в очі. Її друзі, знайомі. Розповідайте все, що можете пригадати.

— Та, здається, нічого такого особливого я за нею не помічав. Єдине, що з кожним днем вона ставала більш нестерпною. Влаштовувала мені скандали. Хотіла, щоб ми кудись ходили, розважалися. Учора ми з нею остаточно посварилися, і вона пішла. Я думав, повернеться додому, а ввечері почув по телевізору, що її продовжують розшукувати. Але…

— Що «але»?

— Але я не можу повірити, що саме вона може виявитися такою жорстокою вбивцею. Вона аж ніяк не схожа на таку людину.

— Однак це факт. Ми двічі знаходили її волосся на місці злочину. — Олег нарешті записав те, про що його просили. Простягнув папірець із ручкою поліціянтові, але той його зупинив. — Ще я хочу, щоб ви спробували згадати, у які саме вечори вона зникала з дому. Які саме дати. Можете пригадати?

— Спробую, але не впевнений.

— Спробуйте. У вас є час.

Поліціянт підвівся й теж вийшов до колег в іншу кімнату. Та за кілька секунд сюди вже повернулися всі: обидва лейтенанти й експерт-криміналіст. Наскільки зміг зрозуміти Олег, поліціянти у формі стояли біля входу до його квартири. Навіщо? Невже думали, що він захоче тікати? Йому не довіряють? Чоловік спіймав на собі грізний погляд Філіпчука. Почав пригадувати дати. У цей же час обшук розпочали у вітальні. З усього, про що розмовляли поліціянти, він збагнув, що нічого підозрілого в його помешканні поки що не виявили.

Дуже скоро подзвонили колеги Малашка й повідомили, що нічого не знайшли. Вони обшукали квартиру чоловіка, з яким весь цей час жила Катя. Там не було абсолютно ніяких зачіпок. Сама ж дівчина втекла напередодні. Олег Іванченко не знав, куди саме.

Увесь день ми з Лізою провели у відділку. Чекали на якісь новини. Їх так і не було. Окрім того, що за Олегом Іванченком установили цілодобове спостереження. Хоч на перший погляд він видавався невинним, усе ж не викликав довіри в поліції. Дати, коли, за його свідченнями, Катя втікала з дому, частково співпадали з тими, коли ставалися вбивства. Проте лише частково. Та й стосовно однієї з дат він не був певен.

Отже, поки що, незважаючи на частковість цих дат, Катя все ж залишалася підозрюваною. У неї ж бо був спільник, тому дати не обов’язково мали співпасти. Усе менше й менше було надії на те, що дівчина ні в чому не винна. Я не міг збагнути всього, що відбувалося. Як так могло статися? Як Катя могла бути вплутана у вбивства? Щось тут мусило бути не те.

Лізу мені весь день довелося заспокоювати. Сьогодні їй зрадили її постійні холоднокровність та тверезість думки. Вона не раз зривалася на інших, навіть на мені. Потім вибачалася. Ніхто на це особливо не зважав. Усі розуміли її стан. Я й сам кілька разів зривався. Морально все це було доволі важко витримати. Ще й мій зведений брат. Його теж почала розшукувати поліція.

На історію про Валеру Ліза майже не звернула уваги. Їй це не видавалося аніскілечки дивним. «Ну то й що, що не передзвонив? Ну то й що, що не захотів зустрітися? Ви з ним не спілкувалися вже стільки років. І ще б, певно, стільки ж не спілкувалися, якби не його приїзд». Отже, їй було байдуже. Нічого, власне, дивного я в цій реакції не бачив. Зараз вона надто переймалася своєю сестрою. Я теж хвилювався через усе це, але водночас не міг не думати про Валерку. Я нутром відчував, що він щось задумав. Інакше б обов’язково зв’язався зі мною, щоб зустрітися. Хоча б через квартиру. Адже це було наше спільне помешкання. Де він жив увесь цей час? Та найбільше мені не давало спокою те, що він ходив до Стаса. Навіщо?