— Опануй себе, Ґерд, — бурмотіла сама до себе. — Треба позбуватися цього безглуздого переляку.
Але вона знала, що не позбудеться. Ішлося не про самовладання, не про розсудливу, раціональну поведінку. Той напад щось зруйнував у ній, і вона й гадки не мала, коли її єство знову полагодиться. Ланцюжок на дверях встановила новий, значно міцніший, ніж зазвичай ставлять. Представник фірми гарантував, що він витримає будь-який натиск ззовні. Вічко в дверях також нове, і, хоч лінза спотворювала обличчя відвідувача, вона відразу його впізнала. То був адвокат. Той, що його поліція підозрювала в нападі на неї. Вона мимоволі прихилилася до дверей. Від нового нападу страху затремтіла, їй підігнулися ноги. Але вона закусила уста. Його ж виправдали! Про його невинуватість писали в усіх газетах. Правду кажучи, Ґерд так до пуття й не збагнула, що трапилося і чому. Їй достатньо було знати, що злочинця вже немає і він більше ніколи не загрожуватиме їй.
— Опануй себе, Ґерд, — мовила сама до себе ще раз, відчиняючи двері на шпарку й визираючи з-поза ланцюжка.
— Ґерд Ґарсгол? — запитав чоловік. — Доброго дня. Я — Мікаель Бренне. Ви, напевно, мене пригадуєте з суду.
— Чого вам треба? — запитала вона, і миттю відчуття нечистого сумління шпигнуло її. Суворий, стриманий тон був їй невластивий. Не її то був тон. Нерви диктували їй поведінку.
— Даруйте, якщо завадив… Можна увійти? — а коли вона не відразу відповіла, додав: — Вам не треба мене боятися. Ви ж, мабуть, уже знаєте, що до нападу на вас я непричетний?
Він стояв, чекаючи. У руках тримав пластикову торбинку. Він мав карі, трохи сумовиті очі, і їй раптом стало його шкода. Він зовсім не скидався на небезпечного злочинця, а радше на трохи невпевнену в собі, розгублену людину. Ґерд причинила двері, а тоді гостинно відчинила їх.
— Заходьте, будь ласка, — запросила вона.
Вона виставила на стіл свою найліпшу порцеляну. Він сидів на канапі, дмухаючи на гарячу каву, перш ніж пригубити філіжанку.
— Ой, як пече! — мовив він. — Ліпше трохи зачекати. Я, тим часом, скуштую печива.
Він вибрав собі одне, усміхнувся до неї, поклав печиво до рота. Вона розглядала його. Чоловікові десь добре за сорок, а може, й ближче до п'ятдесяти. Кучеряве волосся колись було темним, а тепер геть посивіло. Аж ніяк не красень, подумала вона. Надто довгий гострий ніс, надто глибоко посаджені очі, надто схудле обличчя з запалими щоками і глибокими складками навколо рота. Але це було обличчя з характером, коли він усміхався, воно набувало хлопчачого шарму, який дуже приваблює деяких жінок. А ще він мав гарні руки з довгими, чутливими пальцями. Однак худий. Надто худий.
— Смачно, — мовив він, витираючи рота серветкою. — Я вам щось приніс.
Він вийняв з торбинки маленьку коробочку, простягнув Ґерд. Вона розпакувала її і, на своє превелике здивування, побачила там маленького рожевого порцелянового котика.
— Дрезденська порцеляна, — сказав він. — Я знаю, ви такі колекціонуєте.
Її очі враз наповнилися слізьми.
— Чому ви плачете? Я гадав, вам подобаються…
— Вибачте, — Ґерд схлипнула. — Я так по-дурному поводжуся. Дуже дякую, він надзвичайно милий. Не варто було…
— Ви докупите ще котиків. Створите нову колекцію. Завжди можливо почати все спочатку.
— Мабуть, ваша правда…
Він трохи помовчав, ніби вагався, що казати далі, а тоді заговорив знову:
— Я прийшов сьогодні, щоб упевнитися, що ви все розумієте.
Вона трохи розгублено глянула на гостя.
— Перепрошую?
— Те, що на вас напали… Я хотів упевнитися, що ви розумієте — то було випадковістю. Ніяк не пов'язане з вами. Ви стали випадковою жертвою, як і я. Нас просто засмоктало. Розумієте, правда?
Вона обережно кивнула головою.
— Гадаю, так.
— Ми лише опинилися не в той час і не в тому місці. З Ґуставом Німаном це теж ніяк не пов'язано. Ніхто не намагався заткнути йому рота. Так мало тільки здаватися…
Його очі, щойно лагідні й сумовиті, збуджено заблищали, він перехилився через стіл до неї.
— Ви можете, не боячись, бути разом з Ґуставом. Для вас, Ґерд, немає жодного ризику. Я розумію, вам лячно після того, що сталося, але ви спокійно можете повернутися до нього. Якщо захочете, звісно.
— Ви так вважаєте?
— Так, цілком.
Вона похитала головою.
— Він злочинець.
— Був злочинцем, але, на мою думку, Ґустав Німан непогана людина, лише трохи слабовольна.
— Може, він не хотів…
— Я з ним розмовляв, він сумує за вами. Йому потрібний хтось, хто б за ним наглядав, — адвокат усміхнувся кутиком уст. — Усі цього потребують…
Читать дальше