Крис Тведт: Коло смерті

Море було гладеньке й спокійне, білосніжне шумовиння рівною доріжкою стелилося за кормою. Навколо вкриті снігом розсипи островів, острівців, скель і камінних громад, оторочені при самій воді чорними смугами, там, де прибій злизав сніг. Усе довкола мерехтіло в крижано-холодному сонячному сяєві.

Я зателефонував до Конрада Сеґлема, і він зустрів нас моторкою-таксі.

— Он там, — звернувся Конрад до Сюнне, — лежить Острів-Гора. Бачите посередині острова дивну гірську формацію? Острів схожий на капелюха.

Сюнне кивнула — підтвердила, що бачить.

— Пришвартуйтеся біля камінного причалу, — попросив я. — Там, правда, доволі мілко, але…

— Я вже бував тут раніше, — заспокоїв мене Сеґлем і підвів моторку до самісінького краю причалу.

Я закинув наші речі на суходіл, а тоді й ми самі вистрибнули з катера.

— Дякуємо за доставку, — мовила Сюнне.

— Я так розумію, вас звідси заберуть?

— Так, — кивнув я. — Франк Ланде з'явиться за нами за кілька годин.

Ми трохи постояли, дивлячись услід Конрадові та його моторці, а тоді рушили далі. На причалі було слизько. Тонка крига між камінними плитами ламалася під ногами з тихим хрускотом. Коли ми ступили на землю, виявилося, що біла вона не від снігу. Вочевидь, тут, у захистку островів не сніжило, але було мокро й вогко напередодні настання холодів, тож усе навколо вкрилося товстим шаром паморозі.

— Ти попередив про наш приїзд? — запитала Сюнне.

— Так, вчора розмовляв з Ароном. Він знає, що ми будемо.

Минулого мого приїзду теж так було: ніхто не вийшов назустріч, але присутність людей відчувалася.

Я показав рукою на житловий будинок, з димаря курилося. Але з будівлями було щось не так, а я не міг второпати, що ж саме. Лише підійшовши ближче, побачив, що не тільки земля, але й будинки мерехтіли від інею, який білим, напівпрозорим, морозяним кожушком вкривав стіни й дах. Хутірець нагадував морозильну камеру зсередини, помальовані на червоно будиночки господарської забудови видавалися не такими вже й червоними. Навколо панувала глибока тиша, хрумтіла від наших кроків замерзла трава. Раптом тишу урвав лютий гавкіт, з-за кута будинку вилетів чорний вівчур, послизнувся на ожеледі, але швидко віднайшов твердь і помчав просто на нас. Сюнне схопила мене за руку.

— Я не дуже люблю собак, — пробурмотіла вона.

Однак собака різко загальмував десь за п'ять метрів до нас. Стояв і гавкав, доки з-за будинку не з'явився Арон.

— Фу, Фальку! — крикнув він. — Фу! Іди сюди! На місце!

Пес ігнорував усі Аронові команди й надсаджувався від гавкоту. Коли Арон підійшов ближче, собака шалено застрибав, заметлявся навколо нього і врешті вгомонився.

— Ласкаво просимо, — мовив Арон, беручи за руку спершу Сюнне, а потім мене. — Ласкаво прошу до нашого хутора й вибачте за собаку, він зовсім некерований. Але ходімо до хати, надворі страх як холодно.

Грубка в кутку вітальні рівно гуготіла, від тепла аж дрижало повітря. Сам не знаю, від чого, може, від різкої зміни температури, але мені враз заболіла голова, спершу гостро, мов від удару ножа, однак дуже скоро гострий біль змінився тупою, пульсуючою мукою. Я потер долонею чоло. Сюнне помітила мій рух, здивовано звела брови.

— Голова болить, — відповів я на її німе запитання.

— Кави? — поцікавився Арон.

Ми радо пристали на каву, і він зник у кухні. Я, трохи здивований, роззирнувся довкола. Востаннє, коли я тут був, господа сяяла чистотою, ніде ні пилиночки, усе на своїх місцях, усе вимите до блиску. Нині ж на журнальному столику валялися журнали, брудні філіжанки з-під кави стояли на підвіконні, а в одному кутку начеб кублилася пилюка.

— Де твоя мати, Ароне?

Арон визирнув з кухні.

— Що? Моя мама? Пішла на прогулянку, сьогодні така чудова погода. Захотіла вийти на Капелюха.

— На капелюха?

Арон показав великим пальцем собі за плече.

— Он та гора позаду. Хіба не бачите, як вона схожа на капелюха? — він безпричинно голосно зареготав, і я згадав його схильність до дивацтва. — Там гарно такої днини, як нині, — знову сміх. — Звідти вона може зазирнути у вічність.

Сюнне запитально глянула на мене. Я знизав плечима.

— Його мати трохи дивна, — притишив я голос. — І не надто мене любить, або ж мою роботу. Я тобі про неї розповідав. Можу закластися, стара подалася геть з дому, лиш би не бачитися зі мною.

— Мала б тішитися, що її сина виправдали, хіба ні?

— Бог її знає… Може, скоро повернеться, то ми її запитаємо.