Крис Тведт - Коло смерті

— То щасти тобі знайти власника того рахунку, Мікаелю.

Я засміявся.

— Еге ж, твоя правда. Завдання майже непосильне. Але шукати зайве, — я вийняв з внутрішньої кишені аркуш паперу. — Навіщо, якщо я знаю, хто поклав на той рахунок гроші. Це — копія витягу з їхнього клієнтського рахунку. Тут видно, що чверть мільйона крон було переведено з Норвегії на конто, з якого Ґустав Німан повинен зняти цю суму. Перевів гроші ти, Гансе Улаве.

— Ти скористався клієнтським рахунком фірми, щоб заплатити хабар свідкові?! — скрикнув Стейнар, якому нарешті сяйнуло, що ж відбувається. Голос його зірвався на фальцет. — Наш клієнтський рахунок? Та яким же бовдуром треба бути!

— Цілковитим бовдуром, — підтвердив я. — Дурість часто взаємопов'язана з жадібністю. Я надіслав одну копію до поліції, іншу — в асоціацію адвокатів, разом з письмовим зізнанням Ґустава Німана. Вони неодмінно з тобою зв'яжуться, за день чи два.

Масивне шкіряне крісло стало вмить наче завеликим для Ганса Улава. Він весь зсутулився і ніби аж зіжмакався у мене на очах. Раптом постав у своїй природній іпостасі розпещеного, егоцентричного маленького хлопчика. Я обернувся до Стейнара.

— Скидається на те, Стейнаре, що скоро ти зостанешся тут сам, як палець. Хай тобі щастить втримати фірму на плаву після цього! Бувай!

— То як, одержав сатисфакцію? — запитала Сюнне.

— О, то було шалене задоволення!

— Таке ж шалене, як ти його собі вимріяв, доки сидів у в'язниці, плекаючи мрії про помсту?

— Ні, можливо, не таке повне. Дуже зрідка втілені мрії виправдовують сповна сподівання. Але відчуття сатисфакції таки було…

— Чудово, — усміхнулася Сюнне. — Хотілось би при тому бути… Але мені ось не дає спокою запитання. Якби жив Петер, ти б так вчинив?

— Не знаю. Петера немає…

Через кілька днів я прийшов на роботу раніше, стояв, спостеріагаючи, як небалакучий юнак з кислою міною прикручував латунну табличку з написом «Адвокатська контора Берґстрьом & Бренне». Я замовив її потай від Сюнне. Коли вона прийшла, я саме начищав табличку кухонним рушником.

— Маленька плямка, — сказав я. — Наша репутація має бути блискуча й незаплямована.

Сюнне усміхнулася, але була та усмішка якась не зовсім радісна. Я почимчикував за нею до її кабінету, приніс каву й поцікавився, у чому річ.

— Пусте.

— Так ти могла відкрутитися, коли я ще був нікчемним найманим рабом на зарплату, але не тепер. Тепер я твій партнер. Розповідай, що трапилось. Я гадав, ти зрадієш, побачивши табличку.

— Та я й зраділа. Звісно, зраділа.

— То що не так?

— Нічого, що б стосувалося тебе, Мікаелю, — Сюнне трохи роздратовано зиркнула на мене, відпила ковток кави, обпекла язика й довго та голосно лаялася. Я утримався від коментарів.

— Це все Свейн, — озвалася за якийсь час.

— Той ідіот тебе покинув?

— Та ні, посватався.

— Хіба це зле?

— Ні. Так… Не в тому справа. Він одержав нову роботу. Добру роботу, значне підвищення, а це означає, що йому доведеться переїхати до Стокгольма.

Мені засмоктало всередині.

— І?..

— Він вирішив, що я, само собою, маю поїхати з ним. Прийняв запрошення, навіть не запитавши моєї згоди. Запросто потрактував, що його кар'єра важливіша за мою.

— То ти переїжджаєш чи ні?

Сюнне витріщилася на мене.

— Чи ти при своєму розумові, Мікаелю? Може, ця фірма й маленька, але вона моя! Чи радше, наша! Я важко гарувала, аби здобути те, що маю нині. Спершу роками на тебе, потім берегла кожну крону, ледве зводила кінці з кінцями, і ось тепер, коли вже можна побачити перші плоди своєї праці, пакувати манатки і мчати до Стокгольма із зарозумілим… торгашем акцій!

— Що ж тепер буде?

— Я його послала… далеко, ясна річ. А ти що думав! Який бовдур!

І Сюнне розплакалася.

— Ми собі помандруємо, — сказав я, коли найгірша криза минула.

— Що? Куди? Нам немає за що мандрувати!

— Подамося на кілька днів на північ. Я майже закінчив з клопотанням про перегляд справи Арона. Можемо поїхати туди і все обговорити ще раз з ним. Він буде радий. А ми в такий спосіб зможемо оплатити поїздку з коштів на відрядження. Потім я покажу тобі Вестьой. Переночуємо в номері над ресторанчиком. Там, на півночі, гарно. Я певен, тобі сподобається.

Вона трохи розгублено подивилися на мене почервонілими очима й тихо шморгнула носом.

— Може, й твоя правда, Мікаелю. Ми собі на це заслужили, хіба ні? Ми обоє заслужили на перепочинок. Коли їдемо?

— Завтра вранці. За прогнозом погоди, високий тиск протримається ще кілька днів. То буде розкішна мандрівка!