Крис Тведт - Коло смерті

— Кава готова, — оголосив Арон. — Я маю домашнє печиво.

Він запалив свічки, налив у філіжанки кави, був веселий, жвавий і балакучий, як завжди. Кава була надто міцною, а печиво в'язнуло на зубах. Головний біль ставав нестерпним.

Згодом Сюнне вийняла товсту теку з підшитими документами.

— Ось, Ароне, клопотання про перегляд вашої справи.

Арон простягнув руку, торкнувся паперів, майже побожно.

— Гадаєте, це мене виправдає?

— Я навіть можу майже гарантувати вам. Правда ж, Мікаелю?

— Правда, — погодився я, щосили стискаючи руками скроні. — Може, ознайомтеся обоє з клопотанням. Мені так навіжено болить голова, що я просто мушу вийти трохи на повітря. Ви не проти?

— Звичайно, ідіть, — погодився Арон. — Сідайте ось тут поряд зі мною на канапу, Сюнне. Покажете мені, чого ви зуміли досягти.

Аронові очі блищали, щоки гарячково паленіли. Тепер його нарешті виправдають, аж через двадцять п'ять років.

Я одягнув пухову куртку, плетену шапку й вийшов надвір. Надворі було так само пронизливо холодно. Сонце сховалося за Капелюха, тінь від гори впала на крихітний хуторець. Свіже повітря допомогло, біль трохи попустив. Я рушив навмання. Під черевиками хрумтіло з кожним кроком. За кілька хвилин знову примчав собака, уже не гавкав, лише витанцьовував навколо мене, підстрибував і час до часу тихо скавулів. А тоді знову зник десь за кутом.

Я обійшов подвір'я з будівлями, зробив чималий гак. Дихання білою хмаринкою вихоплювалося з рота й зависало перед обличчям. Мені думалося про пані Сьорвік, про те, що вона подалася погуляти на гору, замість приймати гостей. Пригадав, як несхитно вона вірила у непомильність законів Божих і у винуватість сина, ніби це були два боки однієї медалі. Я не сподівався, що жінка повернеться додому ще до нашого від'їзду. Але ж надворі холодно. Вона, напевно, мерзне.

Я обійшов колом увесь хутір і знову звернув на подвір'я. Чорний пес лежав перед найменшою з господарських будівель. З хліва праворуч долинало блеяння овець. Я відчинив двері, і в ніс мені вдарив сопух овечого посліду й мокрої вовни. Тварини збилися докупи, гріючись. Побачивши мене, вівці заблеяли голосніше, затривожилися, зашкряботіли ратичками по бетонній підлозі. Я знову вийшов надвір.

Помітивши мене, собака підвівся, почав скавчати й шкрябати лапами двері, перед якими лежав. Я підійшов, відчинив двері, подумавши, що пес замерз і проситься досередини. Він прослизнув у прочинені двері. Я теж зазирнув у напівтемне приміщення. Пес сів посеред підлоги й жалібно заскавулів.

Я переступив поріг і відчув запах.

То був солодкавий, нудкий сморід. Мене занудило. Щось там здохло. Мабуть, вівця, яку не змогли закопати при такій холоднечі. Земля промерзла, стала твердою, мов камінь. Я вже повернувся до виходу, бо сморід стояв нестерпний, але інша думка стримала мене, струмом пустила тривогу моєю нервовою системою.

На подвір'ї не було людських слідів.

Я обійшов увесь хутір, але єдиними слідами були наші з Сюнне сліди — виразні відбитки на білій, замерзлій траві. Жодних слідів пані Сьорвік.

Я підійшов до собаки. Той усю свою увагу спрямував на безформну масу далеко в кутку. Роздивившись довкола, я надибав залізні граблі, схопив їх обома руками. Нудота знову підкотила до горла, на очах виступили сльози, та я намагався не зважати і рівно дихати. Я підходив до кутка, так ніби там лежала бомба, граблями порозтягував на боки накидані купою старі ізоляційні матеріали, руберойд. Розгорнув ветхе ганчір'я. Зачепив металевими зубцями те шмаття й обережно підняв. Нахилився, щоб ліпше бачити.

Не можу сказати, що я її упізнав, настільки було спотворене обличчя. Одна половина закривавлена, інша — суцільне місиво. Вирване око звисало на щоку. Скроні розколоті, розтрощені, з глибоких ран видніються білі скалки кісток і щось сіре, вочевидь, мозок. Один кутик рота роздертий, зламана щелепа, вишкірені жовті зуби на тлі багряної плями. Сиве волосся просочене кров'ю. Начеб її волосся. Та я і так знав, що це вона — пані Сьорвік. Не міг бути хтось інший. Я підвівся, відвернувся убік і виблював. Зробив кілька кроків до дверей, мене знову вирвало.

Загарчав собака, грізним утробним риком.

Коли я підвів голову, побачив на порозі Арона.

— Бачу, ти її знайшов. Я помітив з вікна, як ти сюди зазирав.

Я хотів щось сказати, але голос не слухався мене. Я відкашлявся, сплюнув і почав знову.

— Навіщо? — запитав хрипко.

— Навіщо? Вона відмовлялася переїжджати. Після усіх цих років, спершу у в'язниці, потім — тут, лише з нею та вівцями, ми заслужили собі нарешті на повернення додому. Я казав це їй, а вона сказала — ні. Я навіть показав їй листа від Сюнне, де писалося, що мене виправдають, але вона й тоді сказала «ні». Вона казала, що ми ніколи звідси не поїдемо. Що я мушу назавжди залишитися тут з нею.