Крис Тведт: Коло смерті

— Чому вона відмовлялася переїжджати?

Арон не відповів, та я раптом сам здогадався. Іншої причини бути не могло.

— Вона знала, так? Вона знала, що ти винний. Що це ти вбив Сірі.

— Я не хотів, — відповів Арон, тональність його голосу дуже змінилася. — Вона сама винна. Ми мали цілуватись, ми домовилися про зустріч, та раптом вона не захотіла більше. Я розсердився… якби з нею не було так важко, цього ніколи б не сталося.

— Розумію… Та ми однаково доб'ємося виправдання, Ароне. Ти вже відсидів за вбивство, тож тепер це не має жодного значення.

— Ви нікому не розкажете?

— Та ні, що ти! Попри все, ти ж наш клієнт, — запевнив я його. — Ми зв'язані обітницею нерозголошення таємниць клієнта.

— А про маму? Про неї теж нікому не розкажете?

— Ні, — намагався я зберегти твердість голосу. — Ми тобі потрібні, без нас тебе не виправдають, Ароне. Без нашої допомоги тобі ніколи не вибратися звідси.

Арон завагався. Мені погано було видно його обличчя проти світла, але завважив білий полиск — він усміхався.

— Ти брешеш, — мовив Арон.

Моя рука все ще стискала граблі. Я хотів замахнутися ними, але надто вже незграбною зброєю виявився садовий реманент, до того ж, Арон був молодший, сильнішій і прудкіший. Набагато прудкіший.

Не знаю, чим він мене вдарив, але поцілив збоку в обличчя з приголомшливою, звірячою силою. Перш ніж я зреагував, ба, перш ніж долетів до підлоги, він поцілив мене вдруге майже в те саме місце; почувся звук, ніби щось тріснуло. Звук пролунав начеб з-під черепа, і я ледь не умлів від страху, миттю пригадавши обличчя під ганчір'ям. Я ще подумав, що не хочу так скінчити своє життя, не хочу мати такий відразний, бридкий вигляд.

Я лежав на підлозі. Арон чорною тінню навис наді мною. Істерично заходився гавкотом пес. Арон рикнув на нього, але той не відступав, хоч і тримався на безпечній віддалі. Арон замахнувся на нього, однак схибив, я чув, як клацнули зуби, коли собака люто огризнувся. Арон вилаявся. Раптом він кудись зник. Замість його силуету я бачив яскраво-білий, прямокутний просвіт дверей, вихід з темряви в світло, і подумав, що будь-якою ціною мушу вийти звідси. Але я й поворухнутися не міг. Просвіт дедалі віддалявся, малів, аж доки став крихітною цяткою у нескінченній далині, а тоді й цятка зникла, ніби погас екран телевізора.

Коли я прийшов до тями, собака шарпав і тягнув мене, лизав обличчя. Може, тому я й опритомнів. Я намагався пригадати собаче ім'я, розумів, що тільки-но недавно чув його, а згадати не міг. Потім мені стало холодно, навалився біль. Одна половина обличчя ритмічно бухала, ніби від вселенського зубного болю. Морозило так, що я весь дрижав і цокотів зубами, а нерівномірне стукотіння щелепами посилало загрозливі червоні хвилі в мозок.

Я спробував підвестися в сидяче положення, мені це вдалося. Потім — на коліна. Теж зумів, однак накотилася нудота, і я так і застиг навкарачки, як поранена тварина, з похиленою головою і розкритим ротом. Кров, скрапуючи з голови, змішувалася з блювотинням на бетонній підлозі піді мною.

«Струс мозку, — подумав я. — Тому нудить. Це лише струс мозку.»

За якийсь час я зіп'явся на ноги, дійшов до дверей. Біль трохи попустив, нудота — теж, але щось сталося з зором. Світ двоївся, ніби на розмитій світлині. Я потер очі, але краще не стало, тільки розболілася голова.

Переді мною білою, неторканою пеленою простиралося подвір'я, на протилежному боці стояв будинок, де зараз перебував Арон. Я не мав бажання туди йти. Анітрохи не хотілося виходити в білий світ з тіні хліва, де я принишк, — там не було де заховатися. Не хотілося, але я мусив.

Сюнне в будинку з ним.

Раптом я відчув, що треба спішити, відчув, що часу зовсім мало. Якщо Арон визирне з вікна, він побачить мене. Але я не дивився на будинок, не приглядався до вікон, чи не майнула за освітленими шибками його постать. Я й не біг. Цілеспрямовано ступав з похиленою головою, рахував, дивлячись у землю, крок за кроком, доки звернув за кут хати й тоді знову зміг дихати. За коротку часину рушив далі, обігнув ще один кут, зоставалося піднятися трьома сходинками до вхідних дверей. Я на мить зупинився, озирнувся навкруги. Тінь гори стала темнішою. Увесь світ заполонила біла паморозь і тиша. Здавалося, ніби весь острів замерз, замерз час і рух. Як мені хотілося, щоб так воно й було…

Двері стояли широко прочинені. Я обережно штовхнув їх, і вони безгучно відхилилися на завісах. Я зробив крок досередини, потім ще один. Головний біль повернувся без попередження, як і нудота. Я притулився до стіни, заплющив очі, зібрав усі сили в кулак, що не виблювати. За кілька секунд найгірша нудота минулася. А тоді почув голоси, один низький, інший — дзвінкий, збагнув, що вони обоє у вітальні, і мені стало легше. Ні криків, ні стогонів, жодних звуків паніки чи боротьби. Мене раптом мов паралізувало.