Крис Тведт: Коло смерті

Я боявся увійти.

Боявся Арона.

Боявся бути знову побитим.

На столику в коридорі стояв латунний підсвічник з майже згорілою свічкою. Я вийняв свічку, зважив підсвічник у руці, відчув його вагу. Прислухався до голосів за тонкими дверима.

— … а тому я гадаю, ні, я цілком впевнена, що все буде гаразд.

Говорила Сюнне. Невже вчувається легке тремтіння в голосі? Можливо.

— Так, ви вже казали, — це — Арон. — Ви добре зробили свою роботу.

— Це ми добре зробили свою роботу. Я і Мікаель. Більшу частину зробив він, я лише дала йому прикриття фірми. Це йому ви повинні дякувати.

— Ви мені більше подобаєтесь. Ви така солоденька…

— Спасибі, — голос таки ледь тремтить. Майже нечутно, та все ж помітно для чутливого вуха. — А де Мікаель? Куди він подівся?

Мене знову занудило.

— Скоро прийде. Ви маєте коханого, Сюнне?

— Що? Коханого? А чого… так, маю хлопця.

— Ви дозволяєте йому дивитись на себе голою?

— Припиніть, Ароне, — Сюнне заговорила високим, суворим голосом. Спроба підняти свій авторитет, взяти контроль над розмовою, але тремтіння зраджувало її, робило вразливою. — Піду поглянути, де Мікаель…

— Не вийде.

— Що?

— Йому болить голова. Мікаелеві розболілася голова, йому треба трохи полежати, — сміх Арона був голосний, від нього мені аж мурашки по спині сипонули. Млість стояла вже в горлі.

— Що ви маєте на увазі? Відійдіть, я мушу вийти і…

Ляск прозвучав ніби пістолетний вистріл.

— Ні! Ти залишишся тут!

Почувся стогін, а тоді знову Аронів голос.

— Зніми светра!

— Ні… Я не хочу…

Новий виляск. Не пістолетний вистріл. Так б'є долоня по обличчю, подумав я. Гостро й раптово. Я згадав, який він прудкий і сильний. Людина фізичної праці. Селянин. Хоча, як не дивно, з виду він таким не був.

— І блузку. Розстібни блузку!

— Ароне… будь ласка, не роби цього. Я не хочу…

Ляпас.

— Я тільки хочу бути твоїм коханим. Ну, чому з тобою так важко? Чому ви завжди такі непоступливі? Я від цього… я від цього навіснію, — голос його ставав вищим, зривався на фальцет, лють бульбашками здіймалася на поверхню. Поганий знак. Небезпечний.

Знову ляпас. Тихий зойк.

— Добре, Ароне! Не бий більше! — Сюнне плакала. — Будь ласка, не бий!

Млоїть. Як же млоїть.

Я глибоко вдихнув, відчинив двері й зайшов до кімнати.

Рухався швидко й, наскільки міг, тихо, але мені все ще двоїлося перед очима, ноги ледве тримали. Арон стояв до мене спиною, та він одразу мене б почув, якби не був такий зосереджений на Сюнне. Сюнне стояла перед ним, плутаючись пальцями в ґудзиках. Одна половина її обличчя почервоніла й підпухла, сльози котилися щоками. Я заніс підсвічник і що мав сили вдарив Арона по потилиці.

Може, він мене почув або відчитав щось у погляді Сюнне, кола вона мене побачила, бо зреагував миттєво. Моя рука не відчула достатнього опору, як це буває, коли влучаєш. Підсвічник зісковзнув з голови й поцілив Арона в плече. Та все ж удар був доволі відчутний, він завив від болю й припав на коліно. Я спробував зібратися для нового удару, але відчуття було таке, немов рухаєшся під водою. Усе відбувалося дуже повільно. Надто повільно.

Арон накинувся на мене, я навіть руку не встиг підняти. Я втримався на ногах, але заточився під його вагою. Він схопив мене за зап'ясток і вивернув. Тепер вже я закричав. Латунний підсвічник випав з розчепіреної долоні. Арон блискавично нагнувся, підняв його з підлоги. А тоді вхопився однією рукою за мою куртку, замахнувся підсвічником.

— Бог бачить тебе, Ароне! — крикнув я.

Не знаю, звідки воно взялося, але спогад про те, як Арон потягнувся за останнім тістечком на тарілці, і його спинив гострий оклик матері: «Бог бачить тебе!» пронизливо-виразно сплив у пам'яті.

Удару не було. Занесена рука завмерла на півдорозі, Арон зробив дивний порух, ніби заслонявся, захищаючись від чогось згори. Його обличчя спотворилося від люті й страху водночас. Так тривало недовго, він отямився і знову підніс руку. Я мимоволі заплющив очі.

Тому й не бачив, як вдарила Сюнне. Помітив лише пляшку бренді, що поцілила Аронові в обличчя, мовби з'явилася невідь звідки й сама по собі пролетіла в повітрі. Але то Сюнне послала пляшку, вона вклала в кидок всю інерцію свого тіла, бо потім я бачив, як розліталися осколки, і кров фонтаном била з ока Арона. Він відпустив мене, заточився назад, затуляючи однією рукою обличчя, а іншою змахнувши в повітрі.

Розбита пляшка була ще майже повна, бренді залило Арона з голови до ніг. Воно було на його долонях, рукавах, увесь светр просяк алкоголем. Навіть на волоссі й обличчі. Розмахуючи рукою, він зачепив полум'я свічки. Почувся тихий звук, ніби хтось швидко й глибоко вдихнув повітря, і його рука загорілася. Тоді з'явився інший звук, злісніший і зажерливіший, ніби роззявилася паща звіра, і спалахнув увесь Арон.