Крис Тведт - Коло смерті

Він заверещав, завертівся дзиґою, затуляючи обличчя руками. Блакитні язички вогню прослизали між пальцями. Він з гуркотом ввалився у стіну, заточився просто в палаючу грубку. Знову заревів, упав на стіл, що проломився під ним. Раптом спалахнули фіранки й килим на підлозі. Арон ще раз рикнув, тепер до його голосу домішалися інші звуки, верескливіші й розпучливіші, наче й не людські зовсім.

Я схопив Сюнне й потягнув до дверей. Вона була настільки притямна, що дорогою прихопила свій верхній одяг. На подвір'ї я впав навкарачки й знову почав блювати. Сюнне невтримно дрижала на крижаному вітрі, натягаючи на себе одяг, потім допомогла мені підвестися. Ми озирнулися. Вогонь вже поширився до порогу. За дверима стояла стіна високого, червоного полум'я. Арон не вийшов за нами. Якщо він і досі кричав, то його крик заглушало гоготіння вогню, яке весело тріскотіло, сиплючи іскрами, у морозному повітрі.

Ми поволі брели замерзлими луками до моря. На березі, при самій воді, лежала дерев'яна колода, вибіліла й гладка від води. Ми сіли на неї. Почало сутеніти. Сині тіні видовжилися, небо стало бездонно глибоким, на південному небокраї зблиснули перші зірки. Ми довго сиділи мовчки, тримаючи одне одного в обіймах, лише згодом я розповів, що знайшов пані Сьорвік. І про Сірі сказав.

— Не розумію, — мовила Сюнне. — То це Арон убив Сірі? Але ж Саломонсен зізнався!

— Саломонсен убив Анну, Сірі він не вбивав. Він детально розповів, як позбавив життя Анну. Про Сірі навіть не згадав. Доки я сам не запитав.

— Але ж зізнався у її вбивстві також. Навіщо йому було зізнаватися, якщо…

— Не забувай, як усе відбувалося. Ще до його зізнання я сказав, що йому ніколи не буде прощення за безневинно засудженого Арона. Так, я знаю, відповів він, а тоді визнав за собою і вбивство Сірі. Я тоді не зрозумів, зате розумію тепер. Саломонсен знав, що то справа рук Арона. Можливо, Арон сам зізнався йому на сповіді, або ж його мати витягла з сина правду й переповіла душпастиреві. Як би там не було, Саломонсен взяв на себе не лише вбивство Анни, але й вбивство, скоєне Ароном. Щоб спокутувати свій злочин.

— Гм, — озвалася Сюнне. — Цілком імовірно. А пані Сьорвік… вона, мабуть, знала. Знала, що син убивця і що покладатися на нього не можна. Знала, що Арон знову може вбити за сприятливих обставин. Тому й не хотіла звідси виїжджати. Щоб захистити від нього інших.

— І щоб захистити його від нього ж самого. Мусила його, певно, дуже любити. Я гадав, що вона просто релігійна фанатичка, то й не надто прислухався до її слів. А треба було…

— Я думала… — стиха мовила Сюнне. — Я думала, що він… Я так злякалася, Мікаелю.

— Знаю. Я також злякався. Я так боявся, що гадав, ніколи не змушу себе увійти до кімнати, де були ви обоє.

Сюнне глянула на мене.

— Господи, який у тебе вигляд, Мікаелю! Як ти почуваєшся?

— Кров цабенить уже менше, та, мабуть, щось там, у головешці, таки зламалося, — я підніс руку до вилиці, але подумав, що ліпше її не чіпати. — Та й болить уже не так сильно. Може, більше від холоду…

Ми мовчки сиділи поруч, кожен занурений у свої спогади, свій страх і біль. За якийсь час я помітив у морі червоні й зелені світляки, згодом у сутіні, що дедалі більше гусла, з'явилися обриси яхти.

— Іронія долі, — озвалася Сюнне. — Ульв Ґарман і Ґюннар Скейє мали рацію, попри все…

— Ні, не мали рації, — заперечив я. — Вони не мали права чинити так, як вчинили. Ніхто не має такого права.

— Я не про те.

— Я знаю, що ти подумала про інше. І все ж ти помиляєшся. У кримінальному судочинстві не йдеться про вину чи невинуватість. Не може про це йтися. Це справа Бога. Тут мова ведеться про докази і ні про що інше. Або докази вагомі для винесення вироку, або ж ні.

— Але…

— Не існує жодних «але». Якось я сказав Ґарманові, що всі ми гравці в одній грі. Буває, виграємо, буває, програємо, та єдине, що має значення, — гра за правилами. Не шахрувати! Оце й усе, Сюнне.

— Можливо…

Від непорушного сидіння стало холодно, і ми рушили на причал чекати Франка. За спиною почулося швидке талапання лап. Я озирнувся. Нарешті я згадав, як звуть собаку, і потрактував це за добрий знак.

— Ходи сюди, Фальку! Ходи! Тобі ліпше піти з нами. Тут тобі більше нічого робити.

Я відчув доторк холодного носа, а тоді теплий, живий подих на своїй долоні.

Від кожного дзвінка в двері вона ціпеніла від страху. Так відбувалося щоразу. Навіть коли чекала гостей і заздалегідь була готова до деренчання дзвоника, не вміла стримати хвилі паніки, яка сковувала все тіло.