Крис Тведт - Коло смерті

Щиро,

Єва

P.S. Я так зрозуміла, що ви з Петером помирилися перед його смертю. Я дуже цьому рада.»

Табличка Ула & Со ще висіла на своєму місці, хоч Петера більше й не було. Може, не квапилися її знімати, сподіваючись ще покористуватись його реноме. Попри те, що табличка була відносно новою, вона вже втратила глянець, стала матовою з нальотом патини, ніби на неї теж наклала своє тавро зима. Я знав замковий код вхідних дверей, але цього разу подзвонив.

— Це — Мікаель Бренне. Я хотів би ввійти.

— Мікаелю! — широкими обіймами зустріла мене Єва. — Я така рада тебе бачити.

— Навзаєм, Єво! Дякую за листа. Як вам тут ведеться?

Жінка посмутніла.

— Та, знаєш… без тебе й Петера воно якось не те…

— Вони в себе? Я питаю про Ганса Улава й Стейнара.

— Так… — завагалася Єва. — Ти з ними домовлявся про зустріч?

Я заперечно похитав головою.

— Це займе лишень п'ять хвилин їхнього часу. Скажи, справа важлива.

— Зараз запитаю.

За мить Єва повернулася.

— Якщо можеш трішки зачекати, вони приймуть тебе за кілька хвилин.

Я зручно вмостився на дивані, заходився гортати свіжі газети, ні секунди не сумніваючись, що ті хлопці змусять мене начекатися. Такими вже вони були, полюбляли вказувати всім на місце, насолоджувались самозамилуванням від дрібних тріумфів, утішались щоденним приниженням інших. Я мав рацію. Чекати довелося добрих півгодини.

— Доброго дня, Мікаелю! — привітався Ганс Улав. — Чим можемо прислужитися?

Він не підвівся, щоб подати руку. Я з цікавістю роззирнувся. Ганс Улав перебрався до мого колишнього кабінету в торці будинку. Усе замінив, окрім письмового стола. Конторський стілець з чорної шкіри мав дорогий вигляд, як і картини на стінах. Тепер тут було, безперечно, більше порядку, ніж за моїх часів.

— Привіт, Мікаелю! — кивнув Стейнар.

Він примостився своїм надто широким задом на підвіконні.

Я кивнув обом.

— Чув, тобі повернули ліцензію, — озвався Ганс Улав. — Вітаю, але, сподіваюся, ти не прийшов проситися назад. Я ніколи не був шанувальником твоїх адвокатських здібностей, та у фірмі тепер зовсім інший профіль. Тут немає більше місця для… так би мовити, ковбоїв.

Стейнар пирхнув.

Я поволі похитав головою.

— Ні, я не з тим прийшов. Гадаю, ти маєш рацію, Гансе Улаве, я не надто добре зумів би вписатися у ваш новий профіль.

Мій тон змусив Стейнара насупити брови, він не мав певності, чи не з них я оце кепкую. Зате Ганс Улав залишався незворушним. Він демонстративно глянув на годинника на руці.

— То чого тобі треба, Мікаелю?

— Скоро суд над Греком, чи не так?

— Так, за три тижні, — усмішка його зблідла. — Ти ж не розраховуєш на те, що він захоче поміняти захисника й знову перекинутися до тебе? Досі він був задоволений своїм адвокатом.

— Не сумніваюся. Але справа складна. Гадаєш, матимеш хоч шанс її виграти?

— Така ймовірність існує, — тепер він щосили демонстрував свою знудьгованість. — Послухай, Мікаелю, я, справді, не маю часу на…

— Єдина можливість виграти цю справу — якщо гратимеш не за правилами.

— Про що ми говоримо?

— Одного вечора я простежив за Гансом Міккельсеном, коли він зустрічався з Ґуставом Німаном. Опісля я мав довгу розмову з Німаном. Тому знаю про план. Я знаю, що Німанові заплатили півмільйона за зміну свідчень.

Запала тягуча, німотна тиша. Стейнар мав ошелешений вигляд. Ганс Улав ледь порожевів на обличчі. Нарешті він таки розтулив рота.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, Мікаелю. Наголошую, якщо… То це означає, що Міккельсен вигадав щось таке, про що мені нічогісінько невідомо.

Я знову похитав головою.

— Німан виклав мені всі деталі. Хтось так припасував його свідчення, що вони ідеально збігатимуться з рештою фактажу в справі. Це витвір не Ганса Міккельсена. Хтось зі знанням юриспруденції та кримінального права криється за цим.

Усмішка знову повернулася на обличчя Ганса Улава, ба, стала навіть ширшою.

— Ти вільний думати, що завгодно, Мікаелю. Може, навіть маєш рацію. Хтозна… У кожному разі, це не я.

— Того вечора на набережній, окрім авт Міккельсена та Німана, стояло ще одне авто. Темний автомобіль. Гадаю, ще одна особа перебувала на яхті. Хтось невидимий мені сидів у каюті, навчав Німана давати нові свідчення, — я примовк, уважно вивчаючи його вираз обличчя. — Шкода, не мав часу ближче приглянутися до авта чи записати його номер.

— Дійсно, шкода.

Я кивнув.

— Так, шкода. Та виявилося, що це й не важливо. Німан одержав половину обіцяної суми авансом у вигляді чеку з банківського рахунку на Кайманових островах.