Крис Тведт - Коло смерті

— Я знала, що так буде, — говорила Сюнне з сльозами на очах. — Я знала, що ти викрутишся, придумаєш щось несусвітне і викрутишся. Я це знала!

Потім настала черга Фінна.

— Я й не сумнівався, що ти впораєшся, Мікаелю.

— А я сумнівався. Зовсім не мав такої впевненості! — мовив я.

Усі засміялися. Але це було правдою.

— Ти бачив його, коли він ішов залою? — тріумфувала Сюнне. — Бачив його очі? Він ніби геть повередився розумом. Мені майже його шкода…

— Мені нітрохи не шкода. Ульв Ґарман посадив мене за ґрати й зганьбив на публічному суді. І готовий був зробити це вдруге. Він зруйнував Аронове життя і намагався зруйнувати моє. Мені ані на крихту його не шкода. Я бажав би, щоб його знеславлення відбувалося при відчинених дверях, з публікою та прямою трансляцією.

Сюнне дивилася на мене з трохи скривленою, дивною усмішкою.

— Іноді ти мене просто лякаєш. Ти мстива людина, Мікаелю Бренне…

— Око за око, зуб за зуб. Мабуть, я надто часто відвідував дім молитви останнім часом.

Потім я давав інтерв'ю. Сюнне організувала чергу й подбала, щоб усі мали свій призначений час.

— Берґстрьом & Бренне , — чув я, як вона казала нетерплячій юрбі журналістів, — Берґстрьом & Бренне, запам'ятайте цю назву!

Я перехопив її погляд і всміхнувся.

Інтерв'ю забрали купу часу, але нарешті і їм настав край. Ми стояли самі у величезному вестибюлі окружного суду. Люди, не знаючи, хто ми такі, квапливо минали нас дорогою до своїх справ або додому. Я вийняв свій мобільний телефон, увімкнув його і з відсутності повідомлень зрозумів, що новина ще не поширилася містом. Прийшло тільки одне-єдине повідомлення, і я механічно відкрив його.

— Ти радий, Мікаелю? — запитала Сюнне.

Я чув, що вона сказала, але не розумів, про що це вона, бо очима вже прочитав коротке послання на дисплеї.

— Петер помер, — промовив я.

У каплиці було нестерпно душно. І стільки люду, що й яблуку ніде впасти. Я зняв пальто, але для нього не знайшлося місця поряд на лаві, тож довелося покласти собі на коліна. По один бік від мене сидів Фінн, по інший — Сюнне. Я шалено пітнів під сорочкою.

Змовкли звуки самотньої скрипки, і ми заспівали. То був нерівний, трохи кульгавий хор людей, які не звикли співати псалми. Я мимрив стиха, а Фінн високо виводив ледь дрижачим старечим голосом. Я крадькома зиркнув на Сюнне. Вона й зовсім не співала, просто сиділа, схиливши голову. У руках тримала похоронну пам'ятку з поганою світлиною Петера на першій сторінці.

Усе тут було дивним. Вибір музики, псалми, священик, який виголошував некролог, щось на кшталт короткої біографії Петера. Він був талановитим юристом, сказав священик. Добрим мужем і добрим батьком.

Усе це докупи правда, та все ж не мало нічого спільного з людиною, яку я знав. Він був талановитим юристом, але бував і добрим скурвим сином. Сардонічним, зарозумілим, нахабним. Нещадним у суді. Не надто зважав на слабкості інших, зате чудово вживався з власними. Ненавидів самодостатніх людей. Був добрим мужем, коли мав на це час, зате надто багато працював. Добрим батьком теж був тоді, коли мав на це час. Любив випити. Любив добиватися правди, а ще попихкати самокруткою — звичка, яка залишилася з юних років, коли він був трохи екстравертом. Іноді йому подобалося курити дорогі сигари. Любив гарних секретарок. Був дуже дотепний, та, на жаль, тільки в глузуваннях. Був добрим другом, коли не зраджував дружби.

Священик все говорив і говорив. Не так мали б ми пом'янути Петера, як на мене. Унн, напевно, прибита горем. Треба було комусь іншому доручити організацію похорону, можливо, родині Петера. Він ніколи не милував власної родини, окрім хіба брата, який помер молодим. Я бачив голову Унн у першому ряду, де вона сиділа з іншими двома братами Петера та їхніми дружинами й, здавалось, навіть не ворушилася.

Церемонія затягувалася, ставала поступово для мене дедалі іррелевантнішою та абсурднішою. Я шукав порятунку в роздратуванні на священика, на літургію, на псалми, однак, коли повернувся до Фінна пошепотітися про це, побачив сльози в його очах й уста, що ворушилися у тихій молитві.

Мені не хотілося плакати. Я зібрав усю силу в кулак, щоб не плакати. Скоро все мало скінчитися. Залишився ще останній псалом, ще трохи скрипкової музики, а тоді труну поволі опустили вниз, під підлогу. «Який абсурд, — думав я. — Бліда подобизна справдишнього прощання. Чого вже тепер сумувати. Петер помер чотири дні тому, він уже давно не з нами. Усе це лише театральна вистава.»