Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Собєскі був незвичним митцем. Різким, сороміцьким, навіть вульгарним, але здатним створити неймовірне тло на відміну від більшості визнаних художників, що задовольнялися зображенням простеньких корівок або ліпили позаду моделі пагорби. У його картинах відчувалася природна міць живопису, бентежне ушляхетнення дійсності, яку він змальовував мазок за мазком за допомогою пензля.

Сама місцина вражала благородством. Стіни зал — геть білі, стелі — під десять метрів, у кожній кімнаті з дахового вікна ллються хвилі сліпучого світла. Гідне приміщення для будь-якої кращої галереї сучасного мистецтва в Парижі.

Усередині майстерні, навпаки, царювали розгардіяш і безладне скупчення речей. Неторкані полотна спиралися на стіну, інші, вже початі, поцятковані однокольоровими плямами на кшталт великих монохромів, ще інші стояли обгорнуті грубим рядном. Ще одну картину він якраз писав — на ній була зображена брезкла, огрядна жінка на прочавленому велюровому дивані. У пам’яті вигулькував твір Люсьєна Фройда «Сплячий інспектор допомоги», який продали в Нью-Йорку на аукціоні Крістіз за 34 мільйони євро.

Собєскі широко махнув рукою в бік бедламу, ніби вказував на головний витвір мистецтва: на долівці валялися різноманітні рами, ганчірки, шмати полотен, крісла, цебра, де мокнули пензлі й щітки, усілякі незрозумілі предмети…

Справжнє видовище становила стійка-верстат, що тягнулася вздовж лівої стіни й була вщент забита тюбиками, бідонами, пляшками, пензлями, ножами…

— Шампанського? — запропонував Собєскі.

Між палітрами й щітками гордо стояло цебро з льодом, укрите блискучими краплями-перлинками. Поліціянти відмовилися пити (була тільки одинадцята ранку), але водночас перезирнулися: поряд з пляшкою вони побачили лещата, міцно прикріплені до стійки. Зазвичай таким інструментом користуються, коли вставляють картини в рами, але він також міг би прекрасно слугувати для затискання голови Ніни Віс або Міс Вельвет.

«Надто просто», — подумав Корсо й відразу відчув у роті металевий присмак, наче щойно відкусив шмат фольги. Він добре знав, що це означало: непомильне передчуття замороки, що чекала на них попереду…

— Ви знаєте, чому ми тут?

Собєскі, що стояв з келихом шампанського в руці, спираючись на стійку та схрестивши ноги, махнув головою у відповідь. Його усмішка не віщувала нічого доброго.

— Тоді спитаю у вас, що ви робили в ніч з четверга 16-го на п’ятницю 17 червня 2016 року та в ніч з 1-го на суботу 2 липня.

— Я вже перевірив у записнику: був із жінками.

— Ви занотовуєте такі речі в записнику?

Собєскі відпив великий ковток, а тоді підняв брови з удаваним жалем.

— У мене їх стільки! Зворотна сторона успіху. Щойно вийшов із тюрми — і почалося!

Яка гидка пика. В сорочці та шапці, що була схожа на чорну підгорнуту панчоху, у роззявлених шкарбанах він ніби свідомо грав у якійсь комедії Мольєра, виконував роль у гротескній п’єсі.

— Ви не могли б допомогти нам зв’язатися з ними?

— Можу повідомити імена, але не телефонні номери.

— Чому?

— Я просто їх не знаю. І сам не користуюся телефоном.

— А як ви спілкуєтеся з людьми на відстані?

— Ніяк, вони самі мене відвідують.

Корсо пропустив повз вуха його слова — хай собі вихваляється. Натомість запримітив серед шкіців, світлин і гравюр, що прикрашали стіну над стійкою, репродукцію трьох Pinturas rojas . Справді, надто вже просто.

Собєскі, що стояв і посьорбував вино, перехопив погляд Корсо.

— Вам подобається Ґойя? El pintor diablo! [59] Диявольський художник ( ісп. ). Непоганий, але я кращий від нього. Тобто з погляду техніки виконання.

Таке комічне вихваляння цілком пасувало до богемної сорочки й ранішнього келиха шампанського.

— Ніна Віс, Міс Вельвет — ви знайомі з ними? Насправді їх звали Софі Серейс та Елен Десмора.

— Не глузуйте з мене, прошу пана.

— Ви їх знали? Так чи ні?

Собєскі поставив келих, почухав голову й почимчикував уздовж стійки, клацаючи берцями по бетонній долівці. На світлинах, які раніше бачив Корсо, його вразило міцне тіло художника, вже геть не молодого; але той мав значно меншу статуру. Він виявився невисоким, лише метр сімдесят заввишки, здавався набагато меншим в об’ємі, але у вирізі сорочки, мов тугі струни, випиналися м’язи. Корсо він нагадував сіру ярмаркову мавпочку.

— Я був знайомий з Елен Десмора: вона продавала мені траву. Гарне в неї було обличчя, тіло. Я часто її писав.