Собєскі був незвичним митцем. Різким, сороміцьким, навіть вульгарним, але здатним створити неймовірне тло на відміну від більшості визнаних художників, що задовольнялися зображенням простеньких корівок або ліпили позаду моделі пагорби. У його картинах відчувалася природна міць живопису, бентежне ушляхетнення дійсності, яку він змальовував мазок за мазком за допомогою пензля.
Сама місцина вражала благородством. Стіни зал — геть білі, стелі — під десять метрів, у кожній кімнаті з дахового вікна ллються хвилі сліпучого світла. Гідне приміщення для будь-якої кращої галереї сучасного мистецтва в Парижі.
Усередині майстерні, навпаки, царювали розгардіяш і безладне скупчення речей. Неторкані полотна спиралися на стіну, інші, вже початі, поцятковані однокольоровими плямами на кшталт великих монохромів, ще інші стояли обгорнуті грубим рядном. Ще одну картину він якраз писав — на ній була зображена брезкла, огрядна жінка на прочавленому велюровому дивані. У пам’яті вигулькував твір Люсьєна Фройда «Сплячий інспектор допомоги», який продали в Нью-Йорку на аукціоні Крістіз за 34 мільйони євро.
Собєскі широко махнув рукою в бік бедламу, ніби вказував на головний витвір мистецтва: на долівці валялися різноманітні рами, ганчірки, шмати полотен, крісла, цебра, де мокнули пензлі й щітки, усілякі незрозумілі предмети…
Справжнє видовище становила стійка-верстат, що тягнулася вздовж лівої стіни й була вщент забита тюбиками, бідонами, пляшками, пензлями, ножами…
— Шампанського? — запропонував Собєскі.
Між палітрами й щітками гордо стояло цебро з льодом, укрите блискучими краплями-перлинками. Поліціянти відмовилися пити (була тільки одинадцята ранку), але водночас перезирнулися: поряд з пляшкою вони побачили лещата, міцно прикріплені до стійки. Зазвичай таким інструментом користуються, коли вставляють картини в рами, але він також міг би прекрасно слугувати для затискання голови Ніни Віс або Міс Вельвет.
«Надто просто», — подумав Корсо й відразу відчув у роті металевий присмак, наче щойно відкусив шмат фольги. Він добре знав, що це означало: непомильне передчуття замороки, що чекала на них попереду…
— Ви знаєте, чому ми тут?
Собєскі, що стояв з келихом шампанського в руці, спираючись на стійку та схрестивши ноги, махнув головою у відповідь. Його усмішка не віщувала нічого доброго.
— Тоді спитаю у вас, що ви робили в ніч з четверга 16-го на п’ятницю 17 червня 2016 року та в ніч з 1-го на суботу 2 липня.
— Я вже перевірив у записнику: був із жінками.
— Ви занотовуєте такі речі в записнику?
Собєскі відпив великий ковток, а тоді підняв брови з удаваним жалем.
— У мене їх стільки! Зворотна сторона успіху. Щойно вийшов із тюрми — і почалося!
Яка гидка пика. В сорочці та шапці, що була схожа на чорну підгорнуту панчоху, у роззявлених шкарбанах він ніби свідомо грав у якійсь комедії Мольєра, виконував роль у гротескній п’єсі.
— Ви не могли б допомогти нам зв’язатися з ними?
— Можу повідомити імена, але не телефонні номери.
— Чому?
— Я просто їх не знаю. І сам не користуюся телефоном.
— А як ви спілкуєтеся з людьми на відстані?
— Ніяк, вони самі мене відвідують.
Корсо пропустив повз вуха його слова — хай собі вихваляється. Натомість запримітив серед шкіців, світлин і гравюр, що прикрашали стіну над стійкою, репродукцію трьох Pinturas rojas . Справді, надто вже просто.
Собєскі, що стояв і посьорбував вино, перехопив погляд Корсо.
— Вам подобається Ґойя? El pintor diablo! [59] Диявольський художник ( ісп. ).
Непоганий, але я кращий від нього. Тобто з погляду техніки виконання.
Таке комічне вихваляння цілком пасувало до богемної сорочки й ранішнього келиха шампанського.
— Ніна Віс, Міс Вельвет — ви знайомі з ними? Насправді їх звали Софі Серейс та Елен Десмора.
— Не глузуйте з мене, прошу пана.
— Ви їх знали? Так чи ні?
Собєскі поставив келих, почухав голову й почимчикував уздовж стійки, клацаючи берцями по бетонній долівці. На світлинах, які раніше бачив Корсо, його вразило міцне тіло художника, вже геть не молодого; але той мав значно меншу статуру. Він виявився невисоким, лише метр сімдесят заввишки, здавався набагато меншим в об’ємі, але у вирізі сорочки, мов тугі струни, випиналися м’язи. Корсо він нагадував сіру ярмаркову мавпочку.
— Я був знайомий з Елен Десмора: вона продавала мені траву. Гарне в неї було обличчя, тіло. Я часто її писав.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу