Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

У голосі Емілії відчувалися незвичні для неї шанобливість і поважність. Болгарка ніким особливо не захоплювалася, про поклоніння годі й згадувати.

— Де ти його зустріла?

— На одному з вернісажів.

— Тебе туди запросили?

— Я вже кілька років цікавлюся його творчістю. Утім, ми маємо спільних знайомих.

— Яких знайомих?

— Це допит чи що?

Корсо не відповів, просто відкашлявся: головне — не дратувати її. Вона володіла безперечно цінною для нього інформацію, тож він тепер просувався мінним полем: ази поліціянта — не плутати особисте життя з професійною діяльністю.

— Ти позувала йому? — спрямував розмову в інше русло.

Емілія досить добре знала Корсо й здогадалася, що в нього вже були певні докази, інакше він не питав би про таке.

— Одного разу довелося.

— Не твій стиль.

— Ти розслідуєш справу щодо Собєскі чи мене?

Корсо знов ухилився від прямої відповіді:

— Коли ми говорили останнім разом, ти стверджувала, що ніколи не позувала художникам.

— Моє особисте життя більше не має тебе обходити. Якщо не скажеш, задля чого влаштовуєш допит, я кладу слухавку.

— Собєскі підорюють у скоєнні одного зі злочинів, що я розслідую. Знайшли його скетчбук, де він зобразив тебе царицею Єгипту. Все, про що я тобі розповідаю, стосується лише роботи. Тільки не вигадуй, що я нібито користаюся з нагоди, аби…

— Ти завжди чиниш так само.

— Тож ти знаєш, що я можу зробити так, аби тебе терміново відправили додому як свідка.

Вона не здогадувалася, блефує він чи ні (насправді в нього не було повноважень примушувати її повернутися до Франції, зокрема для того, щоб поставити їй кілька запитань щодо художника, якого лише почали підозрювати), але далі вона вела розмову спокійніше:

— Про що ти хотів дізнатися?

— За яких обставин ти йому позувала?

— Ми зустрілися в 2014-му. Він одразу запропонував мені стати його моделлю. Вважав, що моя зовнішність чудово вписується в його всесвіт. — Вона захихотіла. — Не знаю, чи можна це сприймати як комплімент — ти ж бачив його картини…

Або Собєскі, або Емілія — хтось один із них брехав. Вона була надто гарною і вишуканою для оточення колишнього в’язня. Неважливо. Принаймні тепер він упевнений, що блокнот зі шкіцами належав йому.

— Де проводилися сеанси? В його майстерні?

— Так, в його майстерні. В Сент-Уані.

— А може, трохи далі?

Вона знову зареготала — ніби скло луснуло.

— Ти ревнуєш?

— Відповідай на питання.

— Нічого такого не сталося. Такі, як я, йому не подобаються.

— Але він збоченець.

— Проте не відповідає… моїм смакам.

У 15 він ґвалтував дівчат, 18-річним займався проституцією — вони мали б чудово порозумітися.

— Як ти вважаєш, це буйна людина?

— Він ніжний, мов ягня. Ніколи не бачила його розгніваним чи роздратованим. Якщо колись і вчиняв насилля, так це було тридцять років тому. Борги перед людством він давно сплатив і тепер є повноцінним членом суспільства.

Від її політкоректної промови відгонило штучністю. Світосприйняття Емілії було набагато складнішим і химернішим.

— Послухай, — зітхнула вона, начебто розмова раптом її втомила, — тобі значно простіше буде самому в усьому переконатися. Допитай його, якщо тебе мучать підозри.

— Дякую за пораду.

— За мить збагнеш, яким він справді є.

— Яким?

Вона знову зітхнула. Емілія була неперевершеною акторкою. В цьому полягала сіль їхніх удавань під час сексуальних ігор.

— Він — справжнє дитя.

— Прошу?

— Собєскі був позбавлений дитинства, в усякому разі такого, як у всіх. Відтак він перейшов до тюрми, де просидів сімнадцять років. А коли вийшов, йому призначили місце в суспільстві, про яке годі було навіть мріяти. Тепер він грає роль, якої від нього чекають. Але грає з радістю, з піднесенням. Дитя… що одягнуло в Різдвяний вечір костюм Джека Горобця .

Корсо ніколи не чув, аби голос Емілії лунав так ніжно.

Він відкрив досьє, що лежало на письмовому столі, і взявся шукати нещодавні описи Собєскі. Колись негідник був привабливим, — про це свідчили антропометричні світлини, — але тюремні роки спотворили його. Він змарнів, зів’яв, перетворився на мумію. Шкіра напнулася на кістках, а волосся повипадало. Брови посивіли або зовсім зникли, а випуклі надбрівні дуги загострилися. Геть не личко янголяти під різдвяною ялинкою…

— Гівнюк завжди залишиться гівнюком.

— Маєш на нього зуба?

— Ні.

— Тоді не надокучай мені. Таде щойно прокинувся, і в нас тепер сніданок.