Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Корсо і Барбі з розумінням перезирнулися.

Коп витягнув шухляду письмового стола й дістав звідти Sig Sauer.

— Поїдемо моєю автівкою.

Під час подорожі вони не говорили — ніби води в рот набрали. Наче два актори, що мовчки повторюють ролі. Корсо надто бентежило, чи не виявиться їхня поїздка передчасною, чи достатньо вони забезпечили себе доказами. Може, їм слід було дочекатися нових підтверджень?

— Що це?

Біля воріт Сент-Уан, уздовж окружної дороги, вишикувалася шеренга круглих наметів Quechua, біля яких купчилися цілі родини, брудні й неохайні. Здавалося, настав кінець світу. Голі дітлахи бігали босоніж тротуаром, жінки з тюрбанами на голові куховарили просто на землі, чоловіки в спортивних костюмах мовчки сиділи. Усюди валялися пластикові мішечки, бідони, різноманітне сміття. Люди жили, як на звалищі.

— Сирійські біженці.

Уже понад два роки люди, що повтікали від диктатури Башара аль Асада або утисків ІДІЛ, зупинялися тут, біля в’їзду до Парижа, й чекали на папери та допомогу з боку французького уряду. Корсо чув, наприклад, що його колеги влаштовували облави на орди сирійських жебраків, які підбігали на червоне світло до машин і випрошували гроші — всі вони згодом виявлялися румунами або ромами.

Мимоволі Корсо пригальмував, аби роздивитися разючу, як з минулого століття, нужденність, що ширилась поблизу розкошів столиці. Не був вражений чи обурений: він багато подорожував, тому знав, що лише за кілька сотень кілометрів від цивілізації можна натрапити на вічне убозтво, що паразитує на «тілі суспільства», як свого часу казав Ніцше. Своєрідність полягала в тому, що від злиднів люди потерпали всього за декілька метрів від блошиного ринку Сент-Уан, де самі парижани полюбляють щонеділі зранку порпатися, торгуватися, вдавати із себе бідних.

— Підеш туди? — нетерпляче запитала Барбі.

Поблукавши вулицями, розташованими перпендикулярно до проспекту Мішле, де аж роїлося від наркодилерів у каптурах, що навіть і не ховалися, вони опинилися перед старою котельнею, у якій Собєскі облаштував собі майстерню. Величезну кам’яну будівлю XIX століття художник придбав п’ять років тому.

Якийсь час вони розглядали масивну червону споруду: тисячі квадратних метрів, повністю відновлених, прикрашених згори даховими вікнами, ніби заскленими хатинками, що пропускали всередину одночасно вертикальні та скісні промені світла.

— Зенітне освітлення, — іронічно підсумував Корсо. — Сприяє творчому натхненню.

— Прошу?

— Забудь.

Вони попрямували до вхідних дверей — великої шиби в чорній металевій рамі, крізь яку можна було милуватися велетенськими полотнами Собєскі, які виставили на огляд усередині приміщення.

Корсо натиснув кнопку домофона й стисло відрекомендувався:

— Поліція.

Вони чекали понад хвилину, аж нарешті вигулькнув низенький добродій у нічній сорочці, замурзаній плямами фарби. Зблизька вона більше скидалася на блузу, що її носили художники в XIX сторіччі.

Собєскі замахав їм руками за шибою — йому було весело — і взявся відсувати важкий замок вхідних дверей.

Світло падало на художника ззаду, й Корсо помітив, що під блузою той був зовсім голим, на ногах мав берці без шнурівок, а на голові — чорну шапку із закотом.

Мабуть, роки, проведені за ґратами, безжально висушили його, і тепер він здавався зголоднілим. Однією рукою Собєскі повертав клямку, а в другій тримав шпатель з налиплою клейкою масою. Справжня карикатура.

— Заходьте, заходьте, — прогугнявив Собєскі. — Я на вас чекав! Наша спільна подруга мене вже попередила…

Барбі скривилася, а Корсо намагався приховати гнів за усмішкою. Звісно, Емілія мордуватиме його весь час. Але звинувачувати він міг лише себе: навіщо було її вплутувати у розслідування.

— Ходіть за мною, підемо до майстерні.

Собєскі якось дивно перекручував слова, що пасувало до його голосу. Розмовляв напівпаризькою-напівприміською говіркою, а після довгого сидіння в тюрмі ще більше почав спотворювати слова. Ковтав склади й випльовував якісь шпичкуваті цурпалки.

Вони крокували просторими залами, де висіли портрети заввишки більше двох метрів. Картини справляли неймовірне враження: оголені чоловіки (очевидно, порноактори) і напівроздягнені м’язисті або повні жінки (стриптизерки, повії, зірки еротичних фільмів) хизувалися тілами, написаними нерівними пластами в’язкої фарби, у яких відбивались численні білуваті зблиски й розмиті блакитні плями світла.