Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Ви приходили до неї у «Сквонк»?

— Раз у раз, авжеж. Стриптизерки — чи не найулюбленіші мої моделі.

Корсо згадав про блокнот з ескізами, який знайшов у льосі. Пізніше.

— Саме тоді ви познайомилися з Ніною Віс?

— Точно.

— І стали коханцем як першої, так і другої?

Собєскі знову підняв келих і відпив ще один великий ковток.

— Ба більше: одночасно.

— Одночасно?

— Ми навіть звикли бачитися втрьох.

— Ви їм платили?

— Не завжди. Але вони охоче брали гроші. Ми ловили кайф. Трохи розважалися в ліжку. Відтак я їх малював… Ми засинали втрьох, наче діти. Можу навіть показати шкіци, якщо бажаєте. Я все старанно зберігаю. — На його обличчі знову промайнула колюча, дещо здивована усмішка. — Я тепер популярний, і вони коштують купу бабла!

Софі та Елен, сестри по духу, сироти, що тримали в суворій таємниці свою дружбу, так і не змогли створити нормальні інтимні стосунки з чоловіками, опинилися, врешті-решт, у ліжку зголоднілого волоцюги.

— Даруйте, що цікавлюся вашим особистим життям, але як саме ви розважалися?

— Звісно, я вам розповім! Адже ви по це сюди прийшли, чи не так?

Корсо промовчав: чекав на відповідь.

— Часом ми бавилися в садо-мазо, але здебільшого все закінчувалося «пегінгом».

— Не розумію, про що ви говорите.

— Розпитайтеся.

Барбі, опустивши очі, стиха прошепотіла йому на вухо:

— Потім поясню.

Корсо коротко, по-військовому, кивнув, а тоді помітив, що стоїть наввипинки. Коп не міг збагнути, чи поведінка Собєскі його бентежить, чи він просто заздрить його невимушеності.

— Коли ви бачилися востаннє?

— Мабуть… зо три тижні тому.

— Не звірялися із записами?

Собєскі через силу усміхнувся.

— Точніше двадцять два дні тому. Простіше віддати вам записник: дізнаєтеся, чим я живу та дихаю.

Корсо вразила така відвертість, але так легко не побачити лісу за деревами.

— Ви знали про те, що Ніна бавилася в садо-мазо в інтернеті?

— Звичайно. — Вдав, що тремтить усім тілом. — Я дотепер здригаюся, щойно пригадую, як вона запихала всілякі штуковини до піхви…

— Елен зізнавалася, що спить із трупами?

— Жодна з них не мала від мене таємниць.

— Либонь, їхні забави геть не дивують вас.

— У тюрмі мене ґвалтували сотні разів. Ви навіть уявити собі не можете, що мені там лише не запихали до дупи. А ще я бачив, як хлопцям перерізали горлянку в той час, як вони відсмоктували власного вбивцю. Однак дивно, що все це в тюрмах дозволяють учиняти над дорослими людьми без їхньої згоди… Натомість я вважаю, що повнолітня досвідчена шльондра може робити в мережі чи в морзі все, що їй заманеться…

— Прошу трохи поваги до померлих.

— У моїх устах слово «шльондра» — зовсім не лайка.

Корсо знаком передав естафету Барбі, бо вже втомився від блазня.

— Вас, здається, не надто приголомшила смерть ваших… подруг.

— Чи вас обходять мої почуття?

Корсо зауважив, що художнику бракує зубів. Як Софі та Елен могли спати з таким Ґолумом, що за радість в цьому знаходили? Ще один різновид збочення, мабуть…

— Які у вас були стосунки з потерпілими?

— Щойно вам розповів.

— Йшлося тільки про інтимні стосунки?

— Хіба є щось краще від них? А може, вип’єте шампанського? — грайливо припрошував Собєскі. — Розслабитеся собі…

— Вас не насторожувало, що дівчата були близькими особами? — докинув Корсо.

— Не тільки я був з ними знайомим.

— Але тільки ви відсиділи сімнадцять років за ґратами за вбивство.

Собєскі розреготався.

— Чекав на це, щойно ви перетнули поріг. Тож моє минуле завжди поруч, га? У ваших бідних поліційних голівоньках закарбувалося, що тепер я навіки винний, бо скоїв злочин? Отже, не маю права стати на шлях очищення?

Корсо навіть не виявив бажання відповісти:

— Злочин, за який вас засудили в 1987 році, має спільні риси з убивствами Софі Серейс та Елен Десмора.

— Вас погано поінформували, коменданте. Якщо я добре втямив, ваш головоріз дещо схиблений на ритуалах. І що ви тут спільного бачите з моєю історією? Коли я вбивав ту бідну дівчину, був геть наширений. Вона мене застукала, отже, я запанікував. Кинувся на неї…

— І зв’язали її білизною.

— Не тою, що була на ній.

— Поясніть.

— Схопив перше, що трапилося під руку! Я був у кімнаті. Висунув шухляду — і прошу.

— Ви прив’язали її одягненою?

— Звичайно. Лише хотів угамувати її. Вона волала, ніби її хто різав. Я вдарив горопаху, щоб замовкла. Надто сильно, гаразд… Але наголошую: я наширявся перед тим.