Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Спочатку вулиця Каскадів.

Поки Корсо вів машину, Барбі гортала записник. Зненацька вона запитала:

— Собєскі говорив про якусь «спільну подругу»: хто вона?

— Забудь.

Барбі відступила й знову занурилася в щоденник. Раптом захоплено присвиснула:

— Отакої, він тримає себе у формі.

— Прошу?

— Щовечора в нього нова партнерка.

— Стосовно чуваків не знаю, але коханки в ньому що знаходять?

Він скоса поглянув на неї, очікуючи на відповідь, але Барбі згорнула щоденник, не промовивши ані слова. Знову визирнуло сонце, і кільцевий бульвар занурився в імлисте світло — все ніби розпалося на міріади білих часток.

— Ми надто вчасно приїхали, — заявила вона.

— Ти мене дивуєш.

Барбі опустила шибку і з насолодою ковтнула забрудненого повітря. Її бліда шкіра, мов біла габа, відбивала світло. Годі було навіть уявити її засмаглою — так само, як змішати воду з олією. Проста молекулярна несумісність.

— Надто все впадає в очі, — сухо промовила вона. — Лещата, картини Ґойї, скетчбук: забагато підказок — уже не підказка. Але водночас чолов’яга такий упевнений у собі: гадаю, він залюбки взявся б подражнити нас. Або ж просто розраховує на те, що ніхто не повірить у наявність такої кількості доказів. У будь-якому разі, якщо свідки виявляться твердими горішками, ми лише облизня спіймаємо. Усе решта не має значення: можна бути художником, відтрахати потерпілих, полюбляти Ґойю й носити білі костюми, але це ще не доводить, що ти — серійний убивця.

Барбі чудово окреслила ситуацію.

Прямуючи вулицею Піренеїв, Корсо додав від себе:

— Крім того, злочин 1987 року, мабуть, не має стосунку до нашої справи. Юрасець просто збив мене з пантелику…

Він вирішив закінчити на веселій ноті:

— Ми принаймні підозрюємо Собєскі, і він буде сидіти тишком-нишком. Адже знає, що за ним тепер стежать.

— Невже?

— Негайно пристав до нього двійко хлопців. Тільки серйозних.

— Усе це не вельми законно.

— На адвоката вчишся чи що?

Припаркувавшись на вулиці Каскадів, вони натрапили на глухий кут: дорогу їм загородив тростяний тин, що оточував бамбукову грядку. За рослинами виднівся особняк, у якому вікна в сталевих рамах перебудували на широкі засклені двері. Довготелесі жінки із зеленуватої бронзи несли варту серед листя.

За цією адресою розташовувався дім, який вони шукали. Барбі подзвонила. Корсо запалив цигарку й передивився повідомлення, що надійшли йому на телефон. Одна SMS-ка була від Бомпар: «Пресконф. Ок.» Тобто все пройшло гладко. Перша гарна — або прикра — новина цього ранку. Бомпар, мабуть, нагріла лоба з художником. Якщо він пошиє їх у дурні, вони стануть посміховиськом усієї Франції.

Пролунав дівчачий голос у домофоні:

— Іду.

За їхніми попередніми даними, Юнона Фонтре щойно закінчила третій рік навчання в паризькій Академії мистецтв. У вільний час вона допомагала Собєскі та іншим митцям.

Вони терпляче стояли й чекали на подвір’ї під деревами, які відкидали на бруківку тіні, що повільно танцювали. Аж гульк — із-за бамбука виринула дівчина в засмальцьованій білій блузі. Вона тримала руки в кишенях, з рота в неї стирчала цигарка, а на голову був насунутий дивакуватий, за модою 20-х років, капелюх-дзвіночок, з-під якого вибивалося бурякового кольору волосся.

— Що вам треба? — через паркан спитала вона так, наче їй було глибоко на них начхати.

Корсо показав посвідчення й відрекомендувався.

— Ми шукаємо Юнону Фонтре.

— Це я, — проказала вона й відімкнула хвіртку. — Що ви хочете?

— Просто поставити вам кілька запитань.

— Ходіть зі мною. Мушу завершити роботу.

Вони рушили за підмайстринею в шелесткі зарості бамбука й оминули особняк, а тоді потрапили до заднього подвір’я, де всюди лежали уламки скульптур.

Навіть не поглянувши на поліціянтів, Юнона всілася на стілець перед бронзовою статуєю — молодшою сестрою тих, що заполонили сад, тільки ця лежала на дошці, яку поклали на дві підпірки.

— Юнона — ваше справжнє ім’я? — запитав Корсо, аби якось завести розмову.

— Батьківська примха. Батьків. Вони в мене не такі, як усі. У грецькій міфології Юнона охороняла подружні пари. Такі-от у мене батьки.

Вона не здавалася здивованою або ворожою, просто байдужою. Їй було, напевно, років 20. Не красуня (великий ніс, схожий на дзьоб тукана, порушував гармонію обличчя), але було в ній щось привабливе. Дуже світлі очі, тендітна статура (тільки й того, що сорок кіло ваги), юний вік додавали їй спокусливості, створювали навколо неї тремтливу ауру й злегка кидали в дрож.