Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Хіба в мене є вибір?

— Немає.

— Таке враження, ніби це телесеріал який.

Вони вже хотіли йти геть, як раптом Корсо вказав на предмет, що ховався за шматою.

— Може, дозволите поглянути?

Юнона зітхнула, театрально вдаючи втому, а тоді підвелася й зняла покривало.

Це була скульптура з глини чи глею, що зображала переплетені тіла худенької жінки та голодного демона. Вони були зображені в позі валетом, тільки якось дивно, навстоячки, тобто інкуб висів головою донизу, встромивши кігті в землю, зануривши писок у піхву дівчини, а та із насолодою смоктала в нього.

Очевидно, жаска скульптура була автопортретом.

— Ми заходимо в сліпий кут, — проказала Барбі.

Минаючи брами, вони прямували кільцевим бульваром на південний захід і, дедалі більше віддаляючись від нижніх кварталів, просувалися в напрямку XVI округу. Немов оберталися разом із сонцем, описували дугу й помалу занурювалися в позолочений світ пихатих будинків і зелених дерев — район воріт Ля Мюет і Пасі.

— Якщо Діана Вастель висуне таке саме алібі, — вела вона далі, — нам доведеться скласти зброю й шукати підозрюваного деінде.

Корсо — ані пари з уст. Він щораз більше переконувався в тому, що Собєскі не вписувався в образ убивці, такого собі ката, що мріє «врятувати» жертви, заподіявши їм страждання і смерть. Собєскі, навпаки, був гульвісою, далеким від моралі й усвідомлення різниці між добром і злом, дешевим позером, веселим і вульгарним циніком, бунтівником проти забобонів у мистецтві та суспільному житті.

— Ти чуєш мене?

Корсо підплигнув. Хмари знову накрили небокрай, скупчилися в тектонічні плити — здалеку вже чулося глухе потріскування.

— Хай там як, а треба перевірити всі алібі, — відрізав він. — Тоді й поміркуємо.

Над проспектом Анрі Мартена, де велично вишикувалися чотири шеренги дерев, пролилася злива. Листя платанів і каштанів заіскрилося, щойно дощ провів сріблястим пензлем по магістралі.

Діана Вастель повернула їх до кварталу Матьє Веранна, майстра шібарі. Тільки от кам’яниці проспекту Анрі Мартена зовсім не були схожі на сучасні доми на вулиці Доктора Бланша. Тут панував статечний класицизм. З османівських будинків [61] Часів барона Османа, префекта департаменту Сена (1853—1870), сенатора, містобудівника, який значно вплинув на сучасний вигляд Парижа. кінця ХІХ століття, як з носа корабля, позирали атланти й каріатиди.

Поліціянти припаркувалися й бігом вискочили з автівки, піднявши комірці. Дощ нещадно періщив по хіднику. Вастелі мешкали в приватному будинку, що ховався за гіллям столітніх дерев. Паркан. Домофон. Камера. Деколи для роботи Корсо прикидався кур’єром. Вони відрекомендувалися — у співрозмовниці був гугнявий голос із сильним азійським акцентом.

Ворота клацнули із металевим звуком. Вони увійшли до саду. Під незайманою виноградною лозою вілла скидалася на міцний сейф у штучній облямівці. Присутність грошей добре відчувалася: у товстих мурах, кутому поруччі балконів, подвійних віконних шибах. Надійно, спокійно, безпечно. Корсо спало на думку, що було б непогано мешкати в такій місцині разом із Таде, далеко від злиднів і брутальності світу.

Під карнизом ґанку на них чекала філіппінка, що мала вигляд, притаманний людям її фаху, — боязкий, безпритульний. Посунули за нею крізь лабіринт замкнених дверей і, нарешті, дісталися вітальні, оздобленої на кшталт англійських палаців: шкіряні фотелі, квітчасті фіранки, блискучі дерев’яні панелі. Діана Вастель зустріла їх стоячи, схрестивши руки, спершись стегном на вікторіанське бюрко з червоного дерева.

Поліціянти відрекомендувалися. Діана привіталася, але не підійшла, не усміхнулася, не потиснула руки. Років п’ятдесят, 175 сантиметрів заввишки, виструнчена постать, темно-руде волосся, підстрижене під каре, на прекрасному обличчі — здивування, підкреслене зморшками й густими бровами. Заможна жінка у вихідний день: легка трикотажна блузка, потерті джинси, балетки «Repetto»… Жінка, яку подивляють інші жінки, бо вона є зразком, до того ж надто далеким, а тому нічим загрожувати не може.

Копам пощастило: в кімнаті сидів чоловічок з ноутбуком на колінах, в обтислому костюмі. Він був схожий на секретаря суду або старосвітського пресвітера: такі колись учащали до аристократичних сімей, де куштували страви господині, попивали наливки господаря.

— Ксав’є Наталь, мій адвокат, — сповістила заможна пані. — Я попросила його бути свідком нашої розмови.