Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Корсо досадував на себе, що в нього прохопилося питання, яке відгонило старою школою:

— Ваш чоловік знає, що… Ну…

— Будь-яке подружжя рано чи пізно приходить до висновку, що те, що відбувається ззовні, є менш важливим, ніж домашній затишок. Тобто краще відвести очі, аби жити у відносній злагоді. Хоча так можна й на кривошию захворіти. Повірте, чоловік ледь чи в чому заздрить мені.

— Прекрасно, — промовив Корсо, підводячись, — ви розумієте, що цим свідченням ви знімаєте провину із Собєскі, хай які серйозні обвинувачення йому висувають?

— Я не знімаю з нього провину, лише кажу правду.

Після безапеляційного свідчення Юнони Фонтре зізнання самої Діани Вастель, детально занотовані її адвокатом, поклали край обговоренню.

Він промимрив кілька звичних поліційних фраз стосовно того, що вона повинна прийти найближчим часом у 36-й будинок і особисто засвідчити сказане, тоді подався до виходу, а за ним посунула Барбі.

Цього разу власниця будинку вирішила їх супроводити, що явно було привілеєм.

Біля брами, під скляним піддашшям, по якому барабанив дощ, вона вирішила дати пораду:

— Ви прямуєте в хибному напрямку, коменданте.

Корсо мало не позіхнув від нудьги: зараз вона знову почне захищати свого улюбленця, але Діана Вастель заговорила про інше:

— Звісно, Собєскі — злочинець. Я кажу про те, що ховається в його душі. Але він не вбивав ваших дівчат. Не його стиль.

— А що ви називаєте «його стилем»?

— У стані гніву він міг би, скажімо, перейти межу: задушити коханку, наприклад, чи відлупцювати якусь модель до смерті. А з того, що я прочитала в газетах, випливає, що ваш зловмисник полюбляє ритуали. Собєскі геть не тяжіє до… езотерики. Він не здатний все сам організувати, не залишити після себе слідів, послугуватися якимись символами-покручами. Він ладен хіба виплескувати емоції в картинах, йому цілком вистачає живопису.

Корсо не зміг би сказати краще.

Ніхто не мав наміру відступати. Барбі повернулася у 36-й і накинулася на цифри. Собєскі не користувався мобільним, але в нього були банківські рахунки. Сток відстежувала знайомих художника — їй передали записник — і ретельно вивчала його розклад. Щоправда, Людо досі не приїхав із Флері.

Повернувшись до кабінету, Корсо зауважив, що через « WeTransfer» [63] Хмарна служба комп’ютерної передачі файлів. йому передали всі відскановані папери, що стосувалися розслідування вбивства Крістін Вуґ у 1987 році. Останні години пополудні він провів, занурившись у документи. О дев’ятнадцятій Корсо остаточно впевнився, що його передчуття все-таки мали під собою підґрунтя: між убивством Крістін та катуванням Софі й Елен не було нічого спільного. Жакмар надто захопився своїми фантазіями, а сам Корсо, немов який жовторотик, добровільно потрапив у пастку.

Як це відбувалося: 22 березня 1987 року Мішель і Анн Вуґ, ювеліри, їдуть, як завжди у вихідні, до свого будинку на березі Невшательського озера. Тож у їхній постійній оселі в Лез-Опіто-Неф, поблизу швейцарського кордону, два дні нікого не мало бути. Принаймні так міркує Собєскі — він вимикає сигналізацію та пролазить усередину будинку. Насправді ж Крістін, дочка подружньої пари, повернулася до батьківського будинку, щоб повторити завдання в тиші й спокої (у неї є однокімнатна квартира недалеко від Безансонського університету).

Дівчина застає Собєскі на місці злочину, той її б’є, а тоді перетягує до кімнати. Прив’язує й затикає рота білизною, яку знаходить у комоді. Незабаром Крістін прокидається й випльовує кляп. Заходиться волати — злодій добряче лякається. Шмагає її, аби примусити мовчати, а потім, ледь не через необережність, убиває. Його заарештовують і судять за «розбій і навмисні насильницькі дії, що призвели до смерті за відсутності наміру її заподіяти». Корсо шукав генія зла, а йому підсунули скотину, що діяла під впливом амфетамінів.

Він підхопився й заходив туди-сюди кабінетом, аби якось заспокоїтися після розчарування, потім підняв слухавку й подзвонив Жакмару, який ще не виїхав з Парижа. Треба ж на комусь злість зігнати.

— А ви кумедний, — обізвався юрасець на гнівні слова копа. — Я не був знайомий із деталями досьє!

— Ви знали достатньо, аби думати, що Собєскі — наш злочинець.

— Про ту стару історію мені просто нагадали зашморги…

Поліціянт поглянув на петлі, відзняті тоді великим планом.

— Вони аж ніяк не схожі на вузли теперішніх жертв.

— Але що з цього випливає? Я вже казав: у нього був час, щоб удосконалитися. Собєскі — вбивця, він ніколи не вгамується. Це — психопат.