Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Переконувати його — марна справа: він не змінить своєї думки.

— Послухайте, — наголосив колишній коп. — Після попереднього розслідування я ще раз завітав до Собєскі в тюрму.

— Навіщо?

— Просто так. Ми посперечалися. Собєскі не здатен співчувати, в нього немає жодних моральних принципів. Він не тямить, чому не можна вбивати, не бачить різниці між добром і злом.

— Мабуть, ви дико ненавидите його.

— Зовсім ні. Для нього я був «друзякою», він вважав, що ми спільно пройшли вирішальний етап нашого існування — і це правда. Він справді відчував до нас, копів, щось на кшталт жалості. Завжди думав, що закон для нього не існує. У нього є своя логіка, а наш світ здається йому нікчемним і жалюгідним.

— Ви приходили до нього, і про що він вам розповідав?

— Про свої звитяги.

— Які саме?

Жакмар гірко розсміявся.

— Щойно він потрапив за ґрати, як шанувальниці почали йому надсилати листи пачками. Саме я мав читати їх перед тим, як вони потрапляли до нього. Були жінки, які вірили, що Собєскі невинний, а деякі присяглися підтримувати його до кінця. Були й такі, що вважали його винним… і ще більше від того збуджувалися. Не знаю, як ви, а я вже віддавна нічого не тямлю в бабах…

Корсо вирішив промовчати.

— У Собєскі є алібі для кожного вбивства.

Жакмар хижо усміхнувся:

— Кажу ж вам: це пройдисвіт!

Стефан подумки кивнув: на одну шальку терезів він поклав алібі Собєскі та його давню репутацію безневинного митця, а на другу — переконання копа-пенсіонера, відлюдника, що зациклився на певних спогадах.

— Не давайте пошити себе в дурні, — попередив його Жакмар. — Він став визначним художником, то що йому заважає стати визначним злочинцем?

Корсо поклав слухавку й вирішив розпочати справу із самого початку, тобто переосмислити всі розслідування: Борнека, їхньої групи, Жакмара… І поміркувати над тим, що вийде з такої суміші.

Аж раптом у двері постукав Людо — повернувся-таки із СІЗО Флері-Мерожис.

— Ти там застряг на цілий день, чи як?

— Точно так, — промовив він, засапавшись. Мабуть, бігом піднімався сходами. — Опитав цілу купу вертухаїв та ув’язнених…

— І як?

— Відгуки лише схвальні.

— Тобто?

— По-перше, всі вважають, що він збіса жорстокий і розумний.

— Це ще не робить з нього серійного вбивцю.

— Ані обкурену скотину, що запанікувала в ніч пограбування. Його адвокат стійко тримався цієї тези, аби гіршого не сталося.

Захист повністю провалився: Собєскі посадили за ґрати на двадцять років (максимальний термін).

— Насправді, — далі провадив Людо, — це справжній хижак. Він запроваджує в буцегарні свої порядки.

— Ніби бугай який.

— Отож, він ніколи таким і не був. Ти хоча б його бачив? Він худий, як тріска. Отже, ніхто не наважувався до нього наближатися. Небезпечно для життя — міг уколошкати брелоком. Його навіть підозрюють у вбивстві кількох хлопців у Флері — а також у Безансоні.

— Побрехеньки. Тюремні казки.

Людо витягнув протоколи й виклав на письмовому столі Корсо.

— Убивства справді трапилися, і щоразу розслідування звужувалося до Собєскі.

Стефан згадав слова художника про те, що його сотні разів зґвалтовано. Цікаво, це сталося перед тим, як він залякав усю буцегарню, чи просто збрехав?

— Він жодного разу не був притягнутий до відповідальності за ці вбивства, — зауважив Корсо, гортаючи протоколи.

— Забракло доказів і свідків. Класична кругова порука. Так і є, що я, блатних не знаю? Вони могли в штани накласти від переляку, коли бачили Собєскі.

Проте це нічого не роз’яснювало у справі «Сквонка». Людо відчув недовіру боса.

— Але це не все, — продовжив він, викладаючи перед ним інші документи. — Коли Собєскі затримали, він не вмів ні читати, ні писати. В кінці терміну він склав іспит на бакалавра в тюрмі й став правником. Собєскі панував над іншими завдяки знанням і розуму. Він навіть прославився як неформальний суддя.

Стефан здвигнув бровою.

— Суддя?

— Так його називали у Флері. Коли траплялася якась суперечка в камерах, він утручався й усіх мирив. Але якщо хтось порушував обіцянку або робив дурницю, до того не мав жалю.

Так уже набагато цікавіше … Корсо нутром відчував, що вбивця Софі та Елен покарав їх за певні збочення: першу — за садо-мазо-витівки, а другу — за некрофільські нахили…

— Але я лишив і вишеньку на торті.

— Та ну? — відказав Корсо, піднявши голову.

— У тюрмі Собєскі займався шібарі.

Не відразу склади японського слова впорядкувалися в мозку поліціянта.