Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Хочеш сказати… бондажем?

— Саме так. Він призвичаїв інших в’язнів до мотузки, і вони насолоджувалися від того, що їх прив’язували, а в буцегарні це вже апогей.

Корсо зібрав усі папери тулузця й запхав їх до одної теки.

— Чудова робота, Людо. Дякую. Потім ознайомлюся.

— А ви що знайшли?

— Іди до Барбі, вона тобі пояснить.

Коли поліціянт вийшов із кабінету, Корсо більше не розгортав теку. Йому в голову щойно запала ще одна думка. Подивившись на годинник, — уже минула 22-га, — він зателефонував одному з двох ССП [64] Службовець судової поліції. , що мали стежити за Філіппом Собєскі; він доручив це новачкам, що було дещо ризикованим (колишній в’язень заслуговував на досвідчених копів), але новобранці мали суттєвий козир: вони не відгонили на кілометр поліційним відділком.

— Де ви?

— У «Сіленсіо», на вулиці Монмартр.

Зрозуміло: модний бар, облаштований Девідом Лінчем, розташований лише за кілька житлових масивів від «Сквонка».

— Що він там комбінує?

— Записує передачу для «Франс-Кюльтюр». Він там один із постійних ведучих.

— Надовго він там застряг?

— Щонайменше на дві години.

Корсо вже запхав револьвер у кобуру й одягнув куртку. Хай там як, а Жакмар мав рацію: з таким покидьком не можна розслаблятися.

Але воно того точно варте.

Фабрика дуже чітко вимальовувалася на нічному небі. Цієї миті майстерня Собєскі набула надзвичайної щільності, стала схожою на велику мертву зірку. Поблизу оточеної брукованим подвір’ям споруди розташовувалося лише кілька будинків, які стояли до неї задньою стіною. Досить незвичною для паризького передмістя була відокремленість будинку від решти світу, що було вельми на руку поліціянтові, який вирішив цієї ночі вломитися всередину оселі.

Із першим замком він легко впорався, але боявся, що може спрацювати сигналізація. Однак не пролунало жодного сигналу тривоги. Корсо став на порозі, витяг електричний ліхтарик й обнишпорив ним усі закутки в пошуках сенсора, лампи або камери. Нічого не побачив і тоді наважився ввійти.

Зачиняючи за собою двері, Корсо прийшов до висновку, що Собєскі й не думав про надійну охорону домівки. Полотна, звісно, коштували чимало, і сам господар прекрасно знав, що зломник — лише фах, але Собєскі, як будь-який крадій або вбивця, цілком довіряв таким самим, як він, більше того, був певною мірою солідарний зі злочинним світом, таким близьким і зрозумілим для нього.

Корсо неквапливо обійшов кімнати. Стіни, долівка, стеля — ось і все. Голі, рівні й блискучі, немов метал, поверхні. У сутінках за ним стежили очима істоти, зображені на портретах: травесті, героїнові наркомани, стриптизерки… Напівтемрява створювала сприятливе для них середовище: тут панували тінь і дух підпілля. І водночас вони нагадували передсмертні стрибки поранених на полюванні звірів. Загибель неминуча, але в останньому зусиллі вони сунули далі, перечіплювалися, а тоді конали в раптовій агонії.

Він ішов і ловив на собі їхні погляди, бачив підмальовані обличчя, напівстулені повіки, обважнілі від засохлого макіяжу. Наркотики, розпуста, відчай ховалися під шерехатою шкірою, текли синявими венами — легіони проклятих, яким Собєскі подарував відпущення гріхів.

Корсо не знав точно, чого шукав, але так чи інакше повинен був зірвати машкару з колишнього в’язня. Хіба можливо, щоб складна доля виліпила з нього лише блазня, охочого до шампанського й дешевих жартів? Собєскі пройшов випробування стражданням, наркотичною отрутою та огидними спонуками — життєвий шлях створив із нього істоту непросту й небезпечну. Хижака, що вмів маскуватися й дати відсіч…

Стефан дістався самої майстерні. Треба роздивитися кожне робоче полотно, кожний шкіц — десь має бути якийсь знак. Він пам’ятав про записник з підвалу — і не важливо, чи Собєскі його там загубив, чи лишив навмисно, аби заплутати сліди (Корсо не виключав і таке). Головне, що психологію злочинця можна збагнути з його малюнків і картин. Стефан був певним, що той видасть себе саме в них.

Під слабким світлом ліхтарика він переглянув усі робочі твори — підняв покривала, під якими були сховані картини, погортав скетчбуки, відкрив теки з літографіями…

Нарешті, в кутку, надибав полотно заввишки 1 метр 70 сантиметрів, старанно загорнуте в сіруватий шмат тканини. Він дещо відсунув шмату й посвітив ліхтариком — картина ще не зовсім висохла. Він заціпенів.

Це було жахливо.