Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Пориви вітру розхитували прикраси, які висіли над проспектами. Злива лише підкреслювала відблиски гірлянд, освітлювальних приладів. Різдвяні лелітки віддзеркалювалися тепер у загальному потоці, що, наче величезна повінь, зносив геть усе на своєму шляху.

Корсо мчав у напрямку порту Толбіак, увімкнувши мигалку, — ще одна яскрава пляма у грі дзеркальних вітрин зі світлом. На набережних біля собору Нотр-Дам утворився корок. Навіть сирена не допомагала продертися вперед.

Тоді — дзвінок.

— Заважаю?

— Залежить від того, що ти мав сказати.

— А ти як вважаєш?

Коскас, судовий медик, зітхнув:

— Що ти хотів би знати?

— Ти зробив токсикологічний аналіз Клаудії Мюллер?

— Із суто фахової цікавості. Зрозуміло, що вона загинула не внаслідок отруєння чи введення токсичної речовини.

— У тебе є результати?

Коскас не відразу відповів. Було чути клацання пальців по клавіатурі.

— Дивно, що ти саме тепер мені зателефонував.

— Чому?

— Бо я щойно їх отримав, і вони трохи здивували мене.

— Ти про що?

— Я взяв на аналіз тканини з різних частин тіла. Зразки з обличчя дали несподівані результати: в них виявили потужне місцеве знеболювальне. Наче вбивця намагався зменшити страждання жертви.

Ти мене дивуєш. Автівки знову рушили з місця. За синюватими смугами дощу на вітровому склі почав вимальовуватися божевільний план, дивовижний задум, що перевищив усе, що він бачив під час роботи у відділі Карного розшуку.

— Я передивився світлини обличчя великим планом, — провадив Коскас. — На скронях і щоках можна помітити сліди заштриків. Я тоді нічого не знайшов, але це й не дивно після такого шматування…

— Гаразд, Коскасе, не переймайся. Якщо порахувати всі помилки, яких ми припустилися в цій справі, можна всіх нас сміливо відправляти до Центру зайнятості.

— Що ти про це думаєш?

Загадка бентежила судово-медичного експерта. В роботі він звик до шалених несподіванок, але ніколи не стикався з такими суперечностями. Божевілля — червона лінія, за якою порядкує геть інша залізна логіка.

Корсо не міг сказати Коскасу, що цього разу йдеться про дві логіки. Учителя й учениці. Ката зі «Сквонка» і самої Клаудії, Лорелеї зали засідань.

— Звіт передаси Барбі?

— Згідно з правилами.

— Лиши мені ще одну добу.

Корсо сам не знав, чому попросив відкласти справу, однак медик погодився, але так, ніби йому мали відтяти руку. Стефан натиснув на відбій. Він щойно минув будівлю Національної бібліотеки, лавіруючи далі між машинам, що застрягали в потоках води.

Ось, нарешті, порт Толбіак.

Він повернув ліворуч, змусив машини загальмувати й заїхав на пологий підйом, що вів до узбережжя. Коло бетонного цеху вийшов зі свого «Polo», і його відразу залило дощем.

Місце досі оточувала жовта сигнальна стрічка — єдина кольорова пляма в сірих переливах зливи. Узбережжя тонуло у воді і, здавалося, ось-ось мало відірватися від землі та злитися з набряклою від дощу Сеною. Річка піднімалася немов від повільного й потужного дихання.

Корсо перетнув відгороджену ділянку й підійшов до дверей паркана, які Клаудія колись виламала. Він уже точно знав, як усе відбулося. І тепер хотів ретельно відтворити хід подій та роздивитися кожну дрібничку.

Захищені металевою конструкцією внутрішні сходи піднімалися довкола силосної вежі. Він рушив нагору — його хитало, наче на містку військового корабля під час негоди. На даху в нього навіть не паморочилася голова — і не дивно, бо нічого не було видно. Дощило так, що навколо високої споруди створювалася щільна сіра оболонка.

Корсо всівся на випуклому даху по-турецьки, в позі медитації, наче індуський аскет на березі Гангу, і взявся подумки прокручувати хід подій.

Клаудія видерлася сюди вночі. Впорснула лідокаїн у скроні, щоки, під щелепами і, доки не подіяло знеболювальне, роздягнулася та зв’язала себе, залишивши одну руку вільною, аби довести справу до кінця. Насамкінець, сидячи на краю даху у викрученій позі, перетягнута власною білизною, канцелярським ножем розрізала щоки до самих вух і запхала камінь у горлянку, всюди розбризкуючи кров. Корсо уявив: біль виявився сильнішим за дію лідокаїну, очі заслала нетяма, смерть накрила багряною запоною…

Тоді скинула реманент: ніж, шприци, одяг… Куди? Корсо вже помітив невеличкий люк у даху — його можна відкрити й зазирнути всередину вежі. Відсунув кришку — вона не була замкнена на засув — і поглянув униз, але нічого не побачив. Надто глибоко.