Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Коли це було?

— Мабуть… два роки тому.

— Стосовно якої справи?

— Я… вже не пригадую.

Перша брехня. Корсо не сказав: «Гаразд, перевіримо», — але так собі подумав. Він насилу міг уявити цього вилупка в колі друзів Клаудії. Зрештою, в адвокатеси не було друзів.

— Що вас пов’язувало?

— Вас це не стосується.

Філіпп Марке провів рукавом куртки по чолу так, ніби ледве спромігся на відповідь.

— Ви спали разом? — нахабно запитав Корсо.

Він стояв спиною до сонця, а тому співрозмовникові доводилося мружитися.

— Я… я не зобов’язаний відповідати.

Настав час для примусових дій: Корсо схопив чолов’ягу за комір дешевого костюмиська і мало не відірвав його.

— Не роби із себе дурня. Клаудію щойно поховали. А перед тим у найжорстокіший спосіб убили. Якщо виявиться, що ти був із нею в якихось стосунках, тобі буде непереливки, повір. Відразу опинишся в списку підозрюваних. Утім, хлопець з КО легко може обдурити інших копів. І буде зрозуміло, як саме злочинець зумів замилити нам очі…

Марке щосили стискав кігтями зап’ястки Корсо — відбивався, наче хворий, якого злапали після втечі з тубсанаторію.

— Від… відпустіть!

— Які у вас були стосунки, хай тобі грець?

Марке відкрив рота. Хоч би тобі слово. Насамкінець Корсо відпустив його та витер руки об куртку — вони були масні, немов він щойно порпався в купі чіпсів.

— Ми… ми були разом… — нарешті прохрипів той і знову зайшовся кашлем.

Тепер уже в Корсо перехопило дихання. Навряд чи Марке брехав. Геть навпаки. Клаудія Мюллер, неймовірна красуня, що завершувала перемогою будь-який процес, перед якою, звичайно, падали навколішки всі адвокати, і не лише вони, — а також судді, прокурори, звинувачувані, присяжні засідателі, — неприступна жінка, що мимохідь захопилася художником-фальсифікатором, якого звинуватили у вбивстві двох осіб, вибрала собі якогось жалюгідного технаря з КО?

— Аж ніяк не вірю.

— Можете не вірити, — набундючився той, ображений за свою чоловічу гідність.

Корсо зробив крок уперед і змусив Марке відступити за стелу.

— Ви не мешкали разом.

— Звісно ж, ні!

— Тоді як?

Коротун ніби танув на сонці, як кавалок масла на пательні.

— Ми часто зустрічалися. Я… я думаю, що подобався їй.

— Навіть останніми місяцями?

Марке нещиро усміхнувся. Він щойно второпав, чому Корсо такий агресивний: теж закохався в красуню.

— Вона мені про вас розповідала, — презирливо кинув він.

— Що саме вона казала?

— Що ненавидить вас найбільше з усіх людей.

Корсо стерпів. Сонце било в спину, але повіяв крижаний вітер і пропилососив обличчя, мов порохотяг «Kärcher».

— Чому? — глухо спитав він.

Марке стенув плечима. Він спостеріг на лиці копа сліди правдивого страждання і не хотів завдавати ще більшого болю. Клаудію поховали неподалік — негоже було саме тут і саме зараз улаштовувати дуель.

— Тому що я звинуватив Собєскі?

Поліціянт із КО поглянув на нього: наче оцінював здатність Корсо витримати ще один удар.

— Не лише тому. На її думку, ви уособлювали обмеженого служаку, що прислухається лише до голосу інстинкту і вважає свої переконання важливішими за будь-які докази.

Корсо із задоволенням затопив би йому по пиці, але не тут і не тепер. Утім, Америки він не відкрив. Клаудія вже мала нагоду щиро висловитися щодо нього.

— Забирайся геть, — наказав.

А потім дивився, як той узяв ноги на плечі і гайда — запетляв алеєю. Щось тут було не так: коп із КО не сказав йому всієї правди. Корсо вирішив згодом поміркувати над домальованою валізою в куточку картини. Зараз слід мовчати й лише спостерігати. Тримати на оці коротуна й займатися найнагальнішими справами.

Корсо повернув назад і підтюпцем побіг до виходу з кладовища. Похорон Клаудіїї його збадьорив. І чхати він хотів на протоколи Барбі.

Тепер він сам, і лише сам, розпочне розслідування з нуля.

Насамперед він вирішив відшукати Матьє Веранна, майстра мотузки, й показати йому знімки з місця нового злочину. Хтозна, може наваші знайде відмінності між вузлами Клаудії та іншими жертвами. Або ж помітить якусь дрібничку, що наштовхне його на новий шлях.

Париж буквально знемагав під численними різдвяними прикрасами, а в повітрі відчувалося нетерпіння разом із тужливим настроєм, притаманне передноворічним дням. І знову всі жертимуть, бухатимуть, даруватимуть один одному подарунки, аби лишень забути про те, що одним роком більше, одним менше…