Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Відтак усе відбулося дуже швидко. Клаудія вже ледь чи розуміла, що робить: життя виходило з неї крізь широкий отвір уст і забарвлювало червоним кольором дах резервуара. Утім, спромоглася провести вільною рукою по спині й просунути пальці в петлю з бретельок бюстгальтера.

Потім одним рухом звільнилася від тиску, що створювала ціла низка вузлів, і її повністю затягнуло, як сталося і з усіма іншими жертвами ката зі «Сквонка». Вона задихалася від каменя в горлі, захлиналася від крові, а тоді зсунулася дахом униз, у порожнечу.

Корсо сидів у позі по-турецьки й ридав. Огидніше самогубство годі й уявити. Чому Клаудія Мюллер заподіяла собі таку смерть? Навіщо ця жертва?

Тепер він повинен обстежити середину силосної вежі, забрати дані, що їх отримав Веранн, — або ж покликати його знову як експерта — проаналізувати всі деталі, але розглянути їх уже в зв’язку із самогубством… Не дивно, що хлопці з КО не натрапили на слід убивці: його просто тут не було.

Згодом він зателефонує Барбі, аби все пояснити.

А тепер у нього були нагальніші справи. Він мусив збагнути причини божевільної витівки. Хай як Клаудія кохала Собєскі, бажала його виправдати, навряд чи вона б через це наклала на себе руки. Щось інше мало б спонукати її до дії.

І він розумів, що є лише одна людина, яка зможе розповісти про останні дні адвокатеси перед самогубством. Хоч як боляче йому було це визнати, йшлося про Філіппа Марке, хлопця з кулястою стрижкою і головою-смайликом.

З ким лише часом не вступають в інтимні стосунки найгарніші жінки…

Корсо сів до автівки й поглянув на годинник: наближалася 16-та. Перед тим як продовжувати розслідування, треба було розв’язати одне надважливе питання.

Знехотя набрав ненависний номер. Корсо був такий мокрий, ніби й досі сидів у воді.

— Емілія? Це я.

— Слухай, ти мені заважаєш.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Авжеж, навіть не мрій.

— Йдеться про Таде.

— Що сталося?

— Ти не могла б його забрати в няні сьогодні ввечері? У мене запарка на роботі.

Тиша. Корсо вже втомився від нескінченної боротьби, сварок, перемовин, що завжди проходили ті самі стадії. Спочатку слід було благати, потім вона змішувала його з гівном, згодом вони починали лаятися й ображати один одного, але результат був відомий їм обом із самого початку: звичайно, Емілія забере хлопчика, але не задля того, щоб зробити послугу батьку, а тому, що це було для неї водночас обов’язком і приємністю.

Як не дивно, цього разу йому навіть не довелося наполягати, і вони проминули кілька етапів. Невже їхній зв’язок почав змінюватися? Останнім часом Корсо відчутно змінив думку щодо Емілії. Бачив у ній певні позитивні риси, навіть якусь розсудливість у збоченнях: зрештою, вона ніколи б не залучала Таде до сексуальних ігор.

— Я заїду за ним о 18-й.

— Дякую.

Тепер у нього з’явився час для сходження до пекла.

— Ми спали разом, але ми уклали угоду.

— Яку?

— Клаудія дещо попросила в мене за… свої послуги.

Корсо не довелося вдаватися до насилля. Він подався до Марке додому, на бульвар Орнано у XVIII окрузі. Аби заспокоїтися після втрати, службовець КО взяв вихідні — тож він просто подзвонив у двері. Чоловік чекав на нього. Він добре знав, що вони ще не договорили.

Корсо не згадував про самогубство Клаудії. Він прийшов зібрати інформацію, а не ділитися нею. Вони стояли в присмерку вітальні — лампа на етажерці правила за нічник. Надворі не вщухав дощ.

Корсо чекав на продовження, але Марке — ані пари з вуст.

— Що вона натомість попросила за послуги? — заговорив Стефан.

— Вона хотіла…

Його голос дедалі глухнув. Корсо ступив крок ближче.

— То що, не хочеш відповідати?

Марке повалився в крісло і зник у темряві. Лише голос свідчив про те, що він досі перебуває у світі живих:

— Вона хотіла, аби я замінив зразки ДНК потерпілих, тобто Софі Серейс і Елен Десмора.

Тоді Корсо зметнувся на ноги й схопився за поруччя крісла, де сидів Марке.

— Ану, повтори!

— Присягаюся… Я повинен був замінити органічні частки, що належали жертвам, а також кров, яку взяли з їхніх тіл.

Корсо випростувався й позадкував. Тепер він сам занурився в тінь. Сховався в кутку кімнати, аби бодай трохи поміркувати. Нові деталі зовсім не вписувалися в загальну картину. Вони створювали іншу головоломку, яку годі було навіть уявити, ба більше — розв’язати.

— Тож ми ніколи не працювали зі справжніми зразками? — недовірливо спитав він.