Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Корсо повідомив про свій приїзд, а Веранн, очевидно, не надто завантажений роботою, пообіцяв дочекатися гостя. Щойно коп дістався вулиці Доктора Бланша, а тоді опинився на подвір’ї будинку, де досі височів чорний пластмасовий кулак, як відчув, що від дня останніх відвідин минула ціла вічність.

Сам Матьє Веранн зовсім не змінився. Та сама видовжена, схожа на бійницю, мармиза. Опуклі очі, здавалося, починалися із самих скронь. Кровожерні щелепи скидалися на залізну пастку для вовків. Веранн ніби щойно вийшов із жорстокої казки. Казковий вовк, замковий людожер.

Маркіз де Сад завжди був готовий до спілкування й зумів насправді причарувати Корсо. Кочівник-аристократ, що завжди шукав нових задоволень і керувався єдиною засадою: варто лишень глибоко зануритися в психіку людини, аби винести звідти на поверхню найогидніші, найхимерніші речі.

— Чув по радіо, що знайшли ще одну жертву.

— Саме так.

Веранн запросив гостя до вітальні. Ані слова співчуття, ані натяку на жаль. Для нього це був лише привід відпочити.

— Чим можу допомогти?

Корсо витяг світлини.

— Нова жертва. Хотів би, щоб ви уважно роздивилися зображення. Чи бачите відмінності з попередніми вузлами? Я також прихопив із собою фотографії інших потерпілих, якщо ви забули, як…

— Не треба.

Веранн умостився на червоній канапі, узявши знімки, розклав їх на низенькому столику й почав жадібно переглядати. Корсо подумав, чи він, бува, не сприяє пробудженню нездорової цікавості, тобто дає навіженому новий привід насолодитися спогляданням різанини.

Наваші втупив погляд у фотографії, наче який хижак, що встромлює кігті в жертву. Вибалушені очі займали ледь не півобличчя й наче передавали до мозку надпотужну, наджорстоку інформацію.

— Я знаю цю жінку.

— Вона була адвокатом Філіппа Собєскі. Ви бачили її на процесі.

— Ні, ми познайомилися раніше.

— Прошу?

Він поглянув на Корсо розширеними зіницями.

— Вона була моєю ученицею.

Корсо здавалося, що кімната небезпечно перехилилася, а вінтажні меблі захиталися, наче відзняті камерою, яку тримали на плечі. Геть здурів, що він верзе?

— Вона відвідувала мої заняття два чи три роки тому, — провадив Веранн. — Казала, що її звати Лорелеєю.

Німецька легенда про Лорелею: німфа приваблювала чарівним співом тих, хто пропливав Рейном, і ті губилися, тобто чинила так само, як сирени з давньогрецьких міфів. Лорелеєю також називають прямовисну скелю, що розташована на березі Рейну й позначає ділянку річки, де розбилося безліч човнів. Прозорий натяк: Клаудія знаджувала чоловіків, зводила їх на манівці й перетворювала на уламки — так сталося і з ним.

— Вона лишалася біля мене тільки рік. Дуже здібна. Згодом кілька разів зустрічав її в тренувальних клубах та закладах для поціновувачів садо-мазо.

Корсо розгубився: не знав, як діяти після того, що почув. Тож Клаудія насолоджувалася нездоровими іграми. Зналася на мистецтві мотузок. Звісно, знала Собєскі задовго перед тим, як сталися вбивства. Займалася з ним шібарі та була, чом би й ні, його коханкою…

А тоді Веранн ще більше спантеличив Корсо:

— Вона вивчала тонкощі самопідвішування.

— Що це таке?

— Особлива техніка, за допомогою якої можна навчитися заплутати себе мотузкою. Насамкінець розв’язується один вузол — і всі петлі стягуються разом. І ось ти вже висиш у повітрі… Але всі дії виконуєш самостійно.

Думки, наче іскри, розсипалися в голові. Він не хотів нічому йняти віри: все здавалося надто химерним.

Веранн схилився над однією зі світлин.

— Стривайте… Так… Авжеж, вузли зав’язані саме в такий спосіб. Якщо добре придивитися, можна зауважити, що їх вивернули досередини. Лорелея сама себе прив’язала.

Веранн кинув знімок на столик. Він уперше виказав неприйняття того, що сталося. Вузьке обличчя наче ще більше стиснулося, лишилися тільки очі — блискучі й гарячкові отвори.

— Гадаєте, що… — проказав він.

Учитель садо-мазо не договорив, а Корсо йому не відповів. Обидва все збагнули.

Клаудія заподіяла собі смерть, наслідуючи спосіб, у який орудував кат зі «Сквонка».

І все заради того, аби остаточно зняти вину з Філіппа Собєскі.

Дощ.

Колони. Склепіння. Мури. Хисткі архітектурні споруди, водночас важкі та плинні, виникали просто на хіднику, капотах машин, дахах будинків. Дощ нападав бліцкригом, зусібіч шмагали струмені води, шаленів грудень. Лише 15-та година, а вже запала ніч.