Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Коп намагався відгадати, хто був матір’ю Клаудії, аж раптом невисока жіночка ступила крок уперед. Минула пюпітр, призначений для виступу промовців, і стала ближче до ями. Позаду неї, наче охоронець, височів суворий велетень — батько.

Пані Мюллер, хоча й невисока та кругленька, мала з загиблою спільні родинні риси — чисті, наче змальовані одним помахом, — і теж, як донька, стягувала волосся на потилиці. Тьмяна, невиразна краса, що нагадувала священний і гіркий присмак облатки.

Він аж закляк, коли її побачив. Боявся зустрітися з нею поглядом, але жінка не піднімала повік. Тримала руки схрещеними перед собою та не мала ані торбинки, ані плаща. На ній була чорна сукня, скромна, наче вбрання приречених на спалення, яких колись посипали сіркою, аби тих швидше охоплювало полум’я.

Вона почала читати вірш з пам’яті, звертаючись як очима, так і голосом до свого внутрішнього світу:

Корсо не сподівався почути іспанську, але відразу впізнав чи не найвідоміший уривок із двадцяти поем про любов (і молодість) Пабло Неруди. Із тобою робити я хочу / Те, що весна витіває із кронами вишень …

Тож її згорьована мати зверталася до доньки любовною, просякнутою чуттєвістю поемою. Отже, Клаудія залишила родину. А щоб забути про своїх, — і дошкулити їм, — оселилася в Парижі й стала святою покровителькою злочинців.

Зненацька Стефан упізнав деякі обличчя. Утім, на цвинтарі були не лише австрійці: Барбі не змогла запобігти витоку інформації, що поширилася серед «друзів Собєскі», тобто поміж інтелектуалів, політиків, митців, які скромно мовчали, коли художнику оголосили обвинувачувальний вирок, але повилазили зі шпарин, тільки-но повідомили, що він не винен.

Корсо бачив, як вони перешіптуються. Вони виявили, впізнали споконвічного ворога. Копа-фашиста, що накоїв стільки помилок. Він так нічого не второпав. Гадав, що справу довели до кінця, а тим часом справжній убивця десь швендяв неподалік…

На щастя, ніхто з войовничо налаштованих друзів не виступив з промовою — австрійське, справжнє австрійське поховання. Інакше б пролунали звичні слова обурення, згадали б хороброго адвоката Клаудію, що стала жертвою недоумкуватих поліціянтів і сліпого правосуддя; спом’янули б самого Собєскі, «що був змушений накласти на себе руки через тиск суспільства», тощо.

Тепер усі проходили повз яму, аби кинути туди білу троянду. Корсо позадкував, сховавшись серед могил: він не мав ані квітів, ані права бути тут. Годі й думати, аби висловити співчуття батькам чи будь-кому. «Друзі Собєскі» чимдалі частіше опалювали його загрозливими поглядами…

Він уже збирався йти геть, як раптом помітив обличчя, що аж ніяк не вписувалося в загальну картину. Отакої. Корсо причаївся за стелою й наготувався чекати, коли всі розійдуться. Він не вийде з цвинтаря, доки не зрозуміє, що тут робить цей недоречний персонаж.

— Що ти тут забув?

Корсо вистрибнув із засідки, коли всі почали розходитися. Звертався до коротуна, що на певній відстані сунув за поховальним кортежем. За мить Корсо впізнав його, був тепер упевнений: це коп з 36-го. Точніше — з КО.

Той, що мав голову, схожу на гарбуз, і зачіску, як в іграшки з конструктора «Playmobil», — колись він показував йому перші конфісковані в Собєскі полотна, що мали згодом спантеличити його, але виявилося, що це просто копії світлин, які художнику продав Людо Тулузький.

— Я…

— Нагадай, як тебе звати.

— Лейтенант Філіпп Марке.

— Що ти тут робиш?

Марке кидав безнадійні погляди в бік кортежу, який уже почав віддалятися.

І голосом, якому силувався надати твердості, нарешті вимовив:

— Клаудія була мені подругою.

— Де ти з нею познайомився?

— На роботі.

— Службовці КО з адвокатами ніколи не спілкуються.

— Суддя дозволив Клаудії забрати деякі зразки. В КО я займаюся опечатаними органічними матеріалами. Збираю їх, відсилаю на аналіз, отримую назад і відправляю до архіву.

Такі, як Марке, до 36-го завжди потрапляють свідками, а згодом перетворюються на головних обвинувачуваних.