Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

Насправді, слідство не лише загальмувало, але й заклякло в безнадійній точці, коли вже перепробували зробити все. Жодної зачіпки, жодної додаткової версії не передбачалося, і група Барбі змушена була не раз пересвідчитися, що кожний новий допис у технологічній карті був ні до чого. Нулем у квадраті.

Розтин підтвердив, що Клаудія загинула не від задушення, а від того, що впала. Убивця не встиг закатувати її за звичним ритуалом. Усе вказувало на те, що вона відбивалася й перехилилася через край, а тоді впала на хідник і поламала шийні хребці — силосна вежа була заввишки два метри.

Після себе злочинець не залишив нічого. Ані відбитків, ані органічних слідів. Жодного свідка або запису на камерах відеоспостереження. Ніяких підозрілих людей біля неї — звичне існування. Адвокатеса жила, як монашка, і переїзд до нового помешкання означав лише пересування всередині внутрішнього світу на інше місце — разом з усіма книжками, фільмами, картинами. І жодного коханця. Батьки-австрійці мешкали у Відні. Одиначка — ані родини, ані друзів у Парижі. За мету поставила собі захищати найзапекліших негідників і братися за найогидніші справи.

Корсо ніяк не міг уторопати, як вона могла потрапити в пастку, якщо по самі вуха занурилася в справу. Знала напам’ять modus operandi [107] Спосіб скоєння злочину ( лат .). : той викрадав — або приваблював — жертви, не залишаючи слідів. Як могла потрапити на гачок? Неймовірно . Вона ж не вчора народилася, і всі її дії, так би мовити, були підпорядковані справі, у яку вона з головою поринула на цілий рік і досі нею дихала. Якби вона помітила щось підозріле — відразу б відреагувала.

Корсо прийшов до висновку, що нападника вона знала особисто й довіряла йому. Той або та, хто прийшов до неї тієї ночі на гостину, був поза будь-якою підозрою…

У неділю 17 грудня, ввечері, зателефонувала Барбі й повідомила, що після розтину, який тривав понад п’ятдесят годин, усіляких перевірок і аналізів останки Клаудії передали, нарешті, її родині. Батьки вирішили поховати доньку в Парижі, на цвинтарі Пассі.

— Коли це відбудеться?

— Завтра вранці, об 11-й.

Цвинтар Пассі — VIP-ділянка для померлих. Близько 2600 могил — на одному квадратному метрі поховано більше мертвих, ніж деінде. Купа знаменитостей на одному клаптику землі, що на верхівці пагорба, над площею Трокадеро. Коп невпевнено зупинився перед велетенськими воротами в стилі ар-деко. Якщо під час поховання його побачить один із членів родини або взагалі будь-хто, висіти йому потім на одному з каштанів поблизу храму. Що не кажи, він помилився щодо вбивці, переслідував клієнта Клаудії і так чи інакше навіяв злочинцеві думку, що Клаудію треба принести в жертву. Ну ж бо, Корсо, хіба тобі звикати?

А звично байдужа до всього природа вражала красою. Під променями сонця хрести і стели виблискували перламутровими хвилями. Величний ранок — ані подмуху вітру. Небесна блакить скидалася на хімічний осад і нагадала останні відвідини домівки Клаудії.

Запхавши руки до кишень, Корсо шукав місце, де відбувалася церемонія. Минав білі, схожі на храми, мавзолеї, химерні каплички з безліччю прикрас у стилі бароко, павільйони з шибами, на яких були зображені ангели й діви, такі прекрасні, що, здавалося, їх просто вкрали з якоїсь церкви…

Клаудія не надто полюбляла такі оздоби. Палка прихильниця рівноправ’я для всіх не була б у захваті, якби її відправили назад, до буржуа, до яких вона належала за походженням.

Нарешті він натрапив на групу людей у чорному, наче намальованих вугільним олівцем на білому аркуші. Корсо наблизився крадькома, але згодом зрозумів, що нічим не ризикує: усі присутні були з Відня. У Клаудії не було друзів, але вона мала сім’ю. Урочисті постави, благородні риси й відлюдькуватий вираз облич. Німецькі слова ритмічно вилітають з уст. Бракувало тільки золотавої рамки, аби увіковічнити родинні збори над могильною ямою.

Барбі обіцяла, що жодного журналіста або просто сторонньої людини там не буде. І не збрехала: навмисно розповсюдила неправдиву інформацію, мовляв Клаудія Мюллер за походженням була австрійкою, тож батьки відвезли останки доньки на батьківщину, аби поховати її в передмісті Відня.

Австрійські родичі не вірили в Бога. Не запросили ані священика, ані будь-якого іншого служителя культу. Жодної літургії біля труни, хіба лише глибоке зосередження, що замінило звичні молитви. Корсо спостерігав за чоловіками й жінками та дивувався їхній схожості: однакові чорні, гарно скроєні, елегантні костюми, однакові, ніби витесані з білого мармуру, обличчя. Наче вилиті з однієї форми — зграйка представників віденського бомонду подалася в мандри.