Жан-Крістоф Ґранже - Земля мертвих

— Усе дуже просто. Софі та Елен були сестрами.

— Себто… біологічними?

— Насправді, зведеними. Але в них, без сумніву, був той самий батько.

Корсо встигнув на потяг, що від’їжджав о 18 : 23 у Фран — він ніколи не чув про таке місто. Відтак пересів на поїзд, що прямував до Понтарліє. Попереду — тригодинна подорож зимової ночі в напрямку гір, у пошуку правди, єдиний товариш — ноутбук. До дитячого притулку в Мотт-Сассі, де з 1998-го до 2004 року підростали разом Софі Серейс та Елен Десмора. Стефан бажав зустріти когось, хто їх знав і міг підтвердити наживо те, що він недавно почув.

Дівчатка були зведеними сестрами — не так уже й дивно. Софі мала анонімних батьків: матір залишила її відразу після народження в 1994 році в Ліоні. Елен з’явилася на світ двома роками пізніше в Лонс-ле-Соньє: батьки були не годні опікуватися нею. Тож вважалося, що батьком обох дівчат був Жан-Люк Десмора, офіціант, викидайло, безробітній, а головне — дикун і алкоголік.

Цілком імовірно, що два роки перед тим він вештався поблизу Ліона або деінде і вступив у короткий зв’язок з матір’ю Софі, що з якоїсь причини покинула дитину. Звичайна сімейна драма.

І не дивно, що обидві дівчинки запізналися (і в певному сенсі впізнали одна одну) в місцевому притулку. Відтоді підростали в тих самих осередках і названих родинах. Разом вирушили до Парижа, де намагалися пробитися в світі стриптизу. Корсо згадав, що вони приховували свою дружбу, мабуть, для того, щоб оперативніше розв’язувати проблеми. Щось на кшталт таємної зброї.

Але чому Клаудія Мюллер — вбивала вона чи ні — вирішила не оприлюднювати родинний зв’язок між ними?

Лишалося чимало запитань, але Корсо пообіцяв не ставити їх собі. Годі й сподіватися, що його змучений (і необізнаний) мозок бодай щось зможе підказати. Або слід діяти наосліп — ще гірше.

Протягом тригодинної подорожі він записав у ноутбуці все, що вдалося зрозуміти, і все, що можна припустити. Щодо решти…

Його гризла одна думка. Клаудія вже після першого вбивства просила Марке підмінити зразки крові. Важлива деталь: отже, вона знала, відколи загинула Софі, що наступною в списку стоїть Елен…

Тож вона була вбивцею. Або була знайома зі злочинцем і його намірами.

А тоді чому не попередила Елен?

Годі ставити питання, Корсо, годі.

Він притулився чолом до шиби, намагаючись роздивитися в темряві краєвид. Нічого не розгледів. Занурився поглядом і думками в порожнечу з надією розчинитися в ній. Отямився, коли потяг прибув у Фран. Зіскочив на перон і побачив геть інший світ.

Усе було біле. Вокзал накрився снігом. Повітря відсвічувало, як у казці, а ліхтарі відзеркалювалися в кучугурах, що оточували колії. Подекуди сніг лежав м’якішими, ніжнішими хвилями, наче вата. Бракувало лише ясел із маленьким Ісусом. Корсо зовсім розгубився. На ньому була тільки куртка, він не взяв із собою валізи і тепер стояв на пероні сам-один.

Сам-один помандрував до Франа.

Сам-один чекав на пересадку до Понтарліє.

Хвилин десять трясся від холоду — його наче засадили в скляну кулю, яку струшують, щоб подивитися, як падає сніг на Ейфелеву вежу або Діда Січня [109] Пер Ноель, або Дід Січень, — французький Санта Клаус. . Згодом прибув футуристичний двокольоровий — ртутно-сірий, нафтово-синій — потяг. Після ясел і кулі зі снігом — електропотяг. Корсо перемістився до країни іграшок. Сів у поїзд, знову сам-один. За чверть години дістався Понтарліє. Та сама картина, що й у Франі, хіба що побільшало снігу та, мабуть, поменшало людей. Навіть працівники вокзалу накивали п’ятами.

Він почимчикував до виходу, сподіваючись знайти бодай якесь таксі.

Стояла лише одна автівка. Чорне вітрове скло, невидимий водій, у світлі ліхтаря — клуби диму, що випльовувала із себе вихлопна труба. Зі світу різдвяної казки Корсо відразу перемістився до фільму жахів: сядеш у машину — і тебе відвезуть у самітний мотель, де складають людські офіри.

Коли він назвав адресу, водій радісно вигукнув:

— На щастя, в мене такі шини, що витримають!

Автівка виїхала на департаментську дорогу в напрямку Лармона й швейцарського кордону. За шибою розгортався примарний, вилощений місячним сяйвом краєвид. Під снігом ховалися бліді, оманливі гори й полонини — вся Земля немов утратила матеріальність.

Тому Стефан не здивувався б, якби побачив незабаром на схилі гори схожий на бункер, з наглухо зачиненими вікнами й живими примарами всередині, притулок Мотт-Сассі. Приємна несподіванка: осередок виявився довгастою, пофарбованою в рожевий колір, добре освітленою будівлею, що мала балкони під навісами й скидалася на готель зимового спортивного курорту.