Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я дійшов до маленького лісового болітця. Блискуче, темне плесо правило за досконале дзеркало, у якому відображалися прибережні дерева і синє небо вгорі. Понад водою стояли лавки. Дві з них у затінку дерев. Я сів на одну й натиснув на ґудзик секундоміра. Сюди я дійшов спокійною ходою за сімнадцять хвилин. Трохи поблукав, шукаючи місце злочину, а коли знайшов, то не мав ніякого сумніву, що це саме воно.

Маленька заглибина схована від сторонніх очей. Два гостроверхі пагорбки темною стіною здіймалися обабіч. У жолобі між ними росли густі хащі. Перед хащами — трикутної форми галявинка. Я вийшов з кущів і зупинився на краю галявини. З гілля досі звисали рештки поліцейської огороджувальної стрічки, вицвілої від дощу та сонця. Я сів на камінь. Просидів там довго. Тепер це було гарне, затишне місце. Дзумкотіли комахи. Працьовиті мурашки витоптали свою стежку просто в мене під ногами. Пурхали в сонячному сяйві метелики, іноді прилітав джміль. Кільком набридливим мухам, певно, сподобався піт на моїх оголених руках. За якийсь час я не витримав і прогнав їх.

Тут убили юну дівчину. Я бачив її фотографії з місця злочину. Жахливі, майже ірреальні, але на них вона була вже мертва. Використана, понівечена й покинута. Я сидів на камені, намагаючись уявити сам злочин. Біль. Запахи. Лють і шаленство вбивці, якому зірвало дах, і він уже не мав стриму. Я спробував уявити його, одягненого в білий захисний халат. Можливо з медичною маскою на обличчі й бахілами на ногах. Щось на голові. Неодмінно мав бути головний убір. Убивця все ретельно продумав і спланував, щоб не залишити по собі жодних біологічних слідів. Страх жертви. Його дії. Жахітливі дії.

Це було понад мої сили. Мозок відмовлявся відтворювати картину. Думки розбігалися щоразу, ж я намагався її вималювати. Так два магнітні полюси що ближче сходяться, то сильніше відштовхуються. Я змусив себе зачепитися за думки про батька. Про Карі. Про відпустку, у яку ми неодмінно поїдемо за кілька тижнів. Про будь-що, лиш не про те, що тут сталося. А тоді підвівся і рушив додому.

Я знайшов місце, де Альвін начеб скоротив шлях, звернув праворуч на початку маленького багнистого озерця. За п'ятдесят метрів від стежки під черевиками зачвакало. Я трохи пострибав з купини на купину, однак місцевість ставала дедалі тванистою і непрохідною. Я відмітив озерце на карті й повернувся на доріжку.

В автомобілі дорогою додому я думав про Альвіна. Мені було не під силу уявити, як мислив убивця, як діяв і що відчував. Мені було не під силу відтворити перед очима саму сцену вбивства. Та в моїй голові вже сформувався певний образ злочинця, його зовнішність, одяг. Я несподівано усвідомив, що бачу перед собою Альвіна Му в білому захисному халаті з целюлози; Альвіна, який схиляється над Майєю, Альвіна, який виймає ножа і…

Аж мимоволі здригнувся. Ситуація, коли я вважав свого клієнта винуватим, для мене не нова й рідко мені допікала. Я не знав достеменно, чи це так, і не хотів знати — виконував свою роботу й опирався на докази. Тут все було інакше. Той, хто вбив Майю, був дуже хворою людиною. Навряд чи така особа, убивши раз, не захоче вбити знову. Неодмінно захоче… Убивцею керують потужні підсвідомі сили. Мені неприємною була думка, що я, сумлінно виконуючи свою роботу, можу відпустити його на волю, де він знайде нову жертву. Я відганяв від себе цю думку. У моїй роботі досліджувати треба не плин думок, а щось зовсім інше.

— Що тебе непокоїть, Мікаелю? Нова справа?

Ми пили каву в садку, Карі стурбовано поглядала на мене поверх газети.

— Чому ти так вирішила?

— Ти й слова не промовив за весь вечір.

— Хочеш вина?

Карі кивнула. Я приніс пляшку білого і два келихи. Ми сиділи під деревами, небесна блакить поволі гусла й темніла; тіні розповзлися садом, огорнули нас; у сутінках заледве проступали обриси Карі. Я розповів їй про прогулянку парком, про свої думки й про Альвіна. Карі час до часу кивала, хмикала чи кидала щось ствердне, показуючи, що уважно слухає. Виговорившись, я звільнив свою душу від сумнівів, тривоги і занепокоєння. Якийсь час ми сиділи мовчки. Гостро пахло скошеною травою. Від сусідів за парканом завівало запахом смаженого на грилі м'яса. Карі підвелася, взяла мене за руку, повела в спальню і полюбилася зі мною з такою владністю та ніжністю водночас, яких я раніше ніколи за нею не помічав. Вона сіла на мене зверху, і коли зазнала найвищого блаженства, я побачив її обличчя у відсвіті вуличного ліхтаря, тінь від вій на її щоці, досконалу лінію від шиї до підборіддя — неперевершений рисунок вугіллям.