Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

У неділю ми з Карі вибралися на довгу прогулянку в гори. Погода була мінлива: то припікало сонце, то періщив дощ. Наступного дня мав початися розгляд справи в суді, тож я подумав, що після фізичної втоми зможу легше заснути звечора. Але сталося, як завжди. Досить було думці про безсоння ковзнути десь краєм свідомості, як те безсоння вже було гарантоване.

Зрештою, я встав з ліжка, сів у еркері з філіжанкою какао.

За вікном ніч повнилася тінями. Думки — якісь окремішні, не пов'язані між собою фрагменти без сенсу і мети — шугали вихором туди й сюди. Я ніби марив наяву, а якоїсь миті мене раптово огорнув панічний страх, від якого наче вітром здуло всі думки й відчуття; мене вкинуло в піт, я тремтів немов у пропасниці. Потім напад минув, однак неспокій не покинув тіла. Я так і не зміг заснути. Спробував читати газету, проте мало що або й зовсім нічого не розумів з прочитаного. Цікаво, чи спав Альвін Му, чи сидів, як і я, без сну в своїй камері, а тим часом з темряви поволі проступав навколишній світ, набуваючи обрисів і субстанції за віконними ґратами. Ще ніколи в житті мене так не жахала кримінальна справа.

О п'ятій я пішов у душ. О пів на сьому вже був у конторі. Гортав навмання папери, знову й знову перевіряв, чи нічого не забув. Випив кави, прочитав ранкову газету. Перед самим виходом з контори мене ще погнало в туалет. Обличчя у дзеркалі осунулося й посіріло, очі почервоніли. Час іти до суду…

Прокурор називався Крістер Бонде. Амбіційний та педантичний, один з тих плеканих молодиків, відмінників і кар'єристів, якими напхом напхані наші суди. Бонде був не з найгірших, я нічого не мав супроти нього, хіба почувався у його присутності старим халтурником.

Я кивнув судовій розпорядниці. Цю поважного віку пані я знав чимало літ. Вона була приємна й старанна. Розпорядниця розмовляла з чоловіком та жінкою років під сорок; обнімала рукою жінку, дрібну, витончену й вишукано вбрану, у позі якої вгадувалася якась задерев'янілість, ніби їй був відразним дотик чужої людини. Чоловік тримав руки в кишенях. І хоч усі троє стояли купкою, він здавався самотнім, мов палець. Ніхто не дивився одне на одного. Мене враз наче струмом пронизало: це ж батьки Майї, які забажали прийти на судове засідання. Я знав, що вони прийдуть, але зумів витіснити з голови думки про це. Я не хотів знати, як вони почуваються, як переживуть усю судову тяганину. Як же мені хотілося, щоб їх тут не було.

Альвін, займаючи місце свідка посеред судової зали, перебував у майже доброму гуморі. Я вже звик до його зовнішності, але присяжні, відчувалося, були неготові до побаченого. Вони з відразою роздивлялися його лису голову, надзвичайно дрібні й розмиті риси обличчя. Я згадав свою першу реакцію від зустрічі з ним.

На початку Альвін поводився доволі стерпно. Прокурор здалеку почав розпитувати, де він був у день вбивства, коротко реконструював схему його пересувань, а потім одразу перейшов до розбору перших поліційних допитів.

— Чи пам'ятаєте ви, що розповідали в поліції? На першому допиті?

— Ну, так… у кожному разі не казав, що я там був… Там, де сталося убивство.

— Ви сказали, що весь день були вдома.

— Так.

— Але ж це неправда, хіба ні?

Альвін не відповів, лише пересмикнув плечима.

— Що скажете про два наступні допити? Що ви розповідали про свої пересування?

— Те саме.

— Ніби були вдома?

— Так.

— То ви збрехали на трьох допитах? Чому?

— Боявся вплутатися у щось.

— Що ви маєте на увазі? У що ви могли вплутатися, якщо не вчинили нічого осудного?

На обличчі Альвіна з'явилася зухвала, майже агресивна гримаса.

— Я… Ви добре знаєте про мої попередні судимості. Я боявся, поліція звинуватить мене в убивстві, якщо я скажу, що був там.

— Он як… Що ж, повернімося до ваших попередніх судимостей. Вам не спадало на думку, що брехня тільки посилить підозру?

— Ні…

— Ні??? Та це ж очевидно!

— Потім я зрозумів, що повівся по-дурному. Непросто зберігати ясність розуму в такій ситуації…

Прокурор копирсався в Альвінових свідченнях, але пуття з того було мало. Альвін чудово впорався із завданням.

Суд пішов на перерву. Я сказав Альвінові, що все йде за планом, тільки він і далі має триматися лінії, яку ми виробили. Альвін стенув плечима.

— Та без проблем!

Я глянув на нього.

— Не задирай носа, Альвіне. Не злися, не підсміхуйся і не регочи. Поводься поважно й по-діловому, відповідай коротко, гаразд?

— Ти казав це сотні разів.