Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Що стало причиною смерті? — запитав прокурор.

— Їй перерізали горло. Це, безсумнівно, і стало причиною смерті.

— Чи можете… чи відомо вам, коли її понівечено, до чи після смерті?

— До… У кожному разі більшість травм прижиттєві.

— Чим це можна довести?

— Кров. Точніше, бризки крові. Кровотеча з ран, завданих живому організмові, суттєво відрізняється від посмертних травм.

Організм… Майя, чотирнадцять років.

— Поясніть, будь ласка.

— Уся система, кровоносна система, перебуває під тиском. Помпа, тобто серце, помпує, і кров циркулює. Якщо в системі з'являється пробоїна, тиск крові знижується. Після смерті серце зупиняється, і тиск зникає. Кровотеча помітно відрізняється…

— Отже… вона… вона дуже мучилася перед смертю? Жорстоко страждала?

Судмедексперт глянув на Альвіна, на мене, на суддів, а тоді вперше подивився прямо у вічі присяжним. І вперше в його голосі з'явилася інша тональність, натяк на емоції.

— Невимовно, — сказав він. — Невимовно…

Я забув, що того дня на вечерю мав прийти батько. Коли я повернувся додому, він мило теревенив з Карі на кухні. Вони симпатизували одне одному. З нею йому легше було спілкуватися, він почувався більш невимушено, ніж зі мною, — без натяку на ввічливу стриманість, властиву нашим стосункам. Не те, щоб ми не любили одне одного. Просто так склалося за багато років, коли ми обидва уникали розмов про важливі чи важкі моменти в нашому житті. Я зростав з батьком. Мама покинула нас, коли я ще був малим. Він з усією відповідальністю поставився до своєї місії вихователя, та я не пригадую, щоб за весь час батько хоч раз засміявся. Навіть скупої усмішки не пригадую. І ось, увійшовши до передпокою, я почув з кухні його трохи по-старечому скрипучий сміх, а потім — дзвінкий, переривистий сміх Карі.

— О, Мікаель прийшов! — сказав батько.

— Привіт, тату! Радий тебе бачити!

Я підійшов до нього й раптом розгубився, не знав, чи обійняти його, чи просто подати руку. Ніякова ситуація. Батько глянув на мене ледь здивовано. Я нараз відчув, що був щирий з ним щойно. Я, справді, був радий його бачити. Потребував перемкнутися на щось інше після важкого дня в суді. Карі я обійняв, міцно пригорнув до себе.

— Піду в душ, — сказав я.

— Важкий день?

— Несамовитий…

Вечеря була приємною і затишною. Ми говорили про все й ні про що. Батько чувся у доброму гуморі, їв з апетитом, розповідав історії з мого дитинства, і ми дружно реготали, хоча чули їх вже не раз. О дев'ятій я відвіз його додому. Він мешкав у пансіонаті для літніх людей, але мав свою квартирку. Я зупинився перед входом. Батько глянув на мене й сказав:

— Непроста справа тобі дісталася, Мікаелю. Як просувається?

— Туго.

— Ага… Зумієш її виграти?

— Не думаю.

— Це лише робота, Мікаелю. Може, не треба її вигравати.

— Може, і не треба, — відповів я. — На добраніч, тату.

Я дивився услід батькові, доки він зник за дверима. Кроки його стали короткими і трохи невпевненими, а від вигляду синього костюма, який бовтався на його схудлому тілі, краялося серце. Та все ж тримався він, як завжди, добре. Батько обернувся, підняв руку, трохи відставивши її від тіла й обернувши долонею до мене, — цей жест я бачив сотні разів, знав його так добре, як своє відображення у дзеркалі. Раптом мені на очі набігли сльози. Я помахав йому на прощання і поїхав додому, до Карі.

Кримінальний слідчий монотонно й детально описував місце злочину. Він не додав нічого нового до справи і не сказав нічого такого, що могло б посприяти чи зашкодити моєму клієнтові, і я слухав його на піввуха. Тому минуло кілька секунд, доки я усвідомив його слова. Довелося відмотати назад потік свідомості до запитання прокурора.

— Ви згадали про дивні відбитки на ґрунті… Що то було?

— Правду кажучи, ми не знаємо. Три, на перший погляд, однакові відбитки в землі на однаковій віддалі одні від одних. Утворюють рівнобедрений трикутник.

— То що б це могло бути? — допитувався прокурор.

Свідок здвигнув плечима.

— Ми гадаємо, це сліди від триноги. Штатив для камери. Скажімо, кіно- чи відеокамери.

Бонде звів догори брови.

— Хочете сказати, що вбивство знімали на камеру?

Знову здригання плечима.

— Цілком можливо. Ми не бачимо іншого пояснення цим слідам.

Я розумів, треба щось робити, але свідчення криміналіста трохи вибило мене з колії. Я гарячково добирав слова.

— Вважаєте, що… ці сліди… що ви знаєте, від чого вони залишилися? — запитав я.