Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Сонцесяйний кивнув. Прокурор вів далі своїм спокійним, виваженим тоном.

— Це також означає, що я поки не даю ходу цій справі. Ніяких коментарів для преси, ніяких пліток в управлінні. Нічого. Зрозуміло?

Сонцесяйний приречено глянув на прокурора.

— І в який спосіб я маю це забезпечити? Порушення зареєстровано, Бренне просидів тут цілу ніч, а наше управління — діряве сито.

— А мені начхати! — з притиском промовив Бонде. — Має бути так, як я сказав: юридична процедура, а не цирк на дроті. І мене не обходить, як ти це зробиш.

Крістер Бонде рвучко вийшов і гримнув за собою дверима. У кімнаті повисла тиша. Нарешті Сультведт понуро глянув на Петера.

— Забирай свого клієнта, — сказав він, — і йди додому, адвокате.

Петер кивнув, встав зі стільця, попрощався. Решта теж кивнули йому. Зі мною ніхто не прощався. Мене просто не бачили…

Додому я поїхав автобусом. Моє авто залишилося перед будинком Ніни Гаґен. Був недільний ранок, і нечисленні пасажири, одягнені як для заміської прогулянки, мали свіжий, бадьорий вигляд. За винятком хіба одного молодого чоловіка, який, вочевидь, повертався після нічної забави. Він сидів, випроставши ноги, його голова бовталася на грудях. Щоразу, як автобус зупинявся, він сіпався, насилу розплющував очі, а тоді голова знову поволі опускалася.

Я почувався спустошеним і виснаженим — ні думок, ні відчуттів. Ще ніколи підйом вулицею від автобусної зупинки до будинку не давався мені так важко. Я зачинив за собою двері, відразу бухнувся у ліжко і заснув, щойно голова торкнулася подушки.

Прокидався, немов виринав з бездонної глибини. Голова немов напхана ватою, ноги й руки — немов удвічі важчі, а в роті — бридкий присмак. Спомини з минулої ночі, раптовий страх, як удар по нервах, — знайомі з молодості відчуття, коли після надмірної пиятики продирав уранці очі, похололий від жаху, що ж я наговорив і наробив, і жах той наростав, бо пам'ять мало що зафіксувала з подій напередодні.

Я лежав у ліжку, намагався заспокоїтися, думати раціонально, і не міг. Хотілося заснути знову, натягти ковдру на голову й забутися, але мене припекло за потребою в туалет — переповнений сечовий міхур не залишив жодного шансу полежати ще.

Упоравшись з ранковими процедурами, я перевірив свій мобільний. Дзвонила Карі. Дзвонила Сюнні. Жодних незнайомих номерів. Жодного ймовірного дзвінка від журналістів.

Я щось перекусив, зателефонував Сюнні й домовився з нею про зустріч у конторі за годину. Я саме набирав номер Карі, але не встиг — вона сама зателефонувала знову.

— Приїду ввечері, близько восьмої. Тато мене відвезе.

Я сказав, що радий.

— Щось сталося?

— Ні, чому питаєш?

— Голос якийсь неживий.

— Та ні, все гаразд. Просто втомлений. Я зараз піду на роботу, але повернуся до твого приїзду.

Ми так довго жили разом, що вона знала мене, мов облупленого.

Сюнне почала скрушно хитати головою з перших слів моєї розповіді й хитала, аж доки я закінчив говорити.

— Такої маячні я ще в житті не чула, сказала вона. — У тебе не все гаразд з головою, Мікаелю!

— Мабуть, — відповів я. — Але сталося те, що сталося. Я подумав, тобі варто знати. Газети вже могли розкопати цю історію.

— Як?

— Поліція. Там знайдуться охочі поділитися з пресою смаженим. Або сама Ніна Гаґен розпустить чутки.

— Гадаєш?

— Не знаю, Сюнне. Я сьогодні нездатний ясно мислити.

— Якщо тебе притягнуть… — озвалася за мить Сюнне.

— Притягнуть…

— Що буде з твоєю адвокатською ліцензією? Заберуть?

— Можливо.

— Ми якось можемо цьому запобігти? То ж катастрофа!

— Яке там, Сюнне! — похитав я головою. — Про це ще буде час подумати пізніше. Тепер займімося нашою справою.

Я викликав таксі, щоб поїхати й забрати авто, і встиг повернутися додому ще до приїзду Карі. Щойно переступивши поріг, вона пильно глянула мені в вічі й запитала, що трапилося. Я зітхнув, допоміг їй зняти пальто й повів на кухню. Ми пили чай, я розповідав, вона слухала. Почуте їй не сподобалося.

— Безглуздий вчинок, Мікаелю.

— Мені не пощастило, а ось Ніні Гаґен дуже навіть пощастило. Тепер я вже мав би на руках докази її співучасті в убивстві Майї.

Карі була непохитна.

— Напевно, мав би, та однаково вчинок твій не мас виправдання. Господи, Мікаелю, ти ж адвокат! Ти повинен вивчати документи й виступати в суді, а не вламуватися, чорт візьми, до чужих помешкань!

Карі рідко лаялася. Я бачив її очі, гарячкові червоні плями на щоках і вирішив, що мудріше буде їй не суперечити. Не мав ніяких душевних сил для сварки.