Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Але… — підвищив я трохи голос. — Дійсність не така. Іноді пазли складаються докупи тільки тому, що ми вибираємо ті, які потрібні нам і відкладаємо набік зайві. Моя робота — представити вам інший бік дійсності: пазли, які не підходять до заданої картини. Моя робота — змусити вас думати критично. Моя робота — спонукати вас засумніватися, чи дійсність, яку вам змалював прокурор, така вже проста й непомильна. Моя робота — змусити вас думати, а отже, ставити складні запитання.

Ось що я хотів сказати, але не зумів донести, як треба. Фрази падали в порожнечу, не було в них ні запалу, ні переконливості. Красномовство — ключ до адвокатського мистецтва. Красномовство і заангажованість — головні риси доброго захисника. Зазвичай мені властиве і те, і те, але не сьогодні. Сьогодні я впав до рівня банальної посередності. Присяжні нервувалися. Хтось позіхав. Я упрівав.

Я взяв паузу, випив води. Щось вертілося в моєму мозку, якийсь хробачок неспокою. Ледь вловне відчуття паніки. Я відставив склянку, нахилився вперед і сказав те, чого й не думав казати.

— Прокурор наголошував на мотиві. Він небагато сказав про це, лише побіжно згадав, мовляв, Ганс Ґудвік мав мотив, бо був впевнений, що Альвін Му вбив його доньку, і впав у відчай, бо Альвіна Му виправдали. Це правда. Я був у залі суду, коли це сталося. Я представляв сторону захисту Альвіна Му. Його виправдали. Однак я маю намір визнати, що виправдальний вирок був помилковий. Альвін Му вбив Майю Ґудвік у не менш звірячий спосіб, ніж був убитий сам. Ви можете запитати, чому я раптом заговорив тут про це. Відповідь проста: я не вірю у вину Ганса Ґудвіка. І водночас усвідомлюю, що шанси Ганса Ґудвіка на виправдання мізерні. Якщо його засудять, важливо, щоб ви знали передісторію. Якщо Ганс Ґудвік убив Альвіна Му, то лише з помсти за свою доньку. Бо в нього забрали найдорожче в світі. Бо він збожеволів від горя.

Крістер Бонде рвучко підняв голову. Глянув на мене і щось занотував у записнику. Я сказав «збожеволів від горя», і знав, що він при цьому подумав. Він подумав, що я будуватиму захист на доведенні неосудності Ганса Ґудвіка в момент скоєння злочину; наполягатиму, що той дослівно втратив розум, коли вбивав Альвіна Му.

Я закінчив промову. Під мантією був мокрий, як хлющ, від поту. Сюнне обернулася до мене.

— Дуже добра промова, — сказала вона, але відвела погляд, і я зрозумів, що вона покривила душею.

Я втратив голову. Ми з Сюнне не раз сперечалися, як далеко я можу зайти, наголошуючи у вступній доповіді на неосудності Ганса Ґудвіка, його неврівноваженому психічному стані. І я щоразу переконував Сюнне, що про ментальні відхилення клієнта навіть згадувати не можна.

— Майже неможливо доводити дві тези одночасно, — наполягав я. — Принаймні, виступаючи перед присяжними. Або ми наполягаємо на його невинуватості, або ні. Щойно я заговорю про стан афекту в момент скоєння злочину, уже неможливо буде довести його невинуватість. Це означатиме, ніби ми й самі припускаємо, що він убив, а присяжні відразу за це зачепляться. Я зробив би велику дурницю, якби заговорив про осудність у вступній доповіді.

І ось я її таки зробив. Я втратив голову, відчув, як земля втікає з-під моїх ніг, і повівся так, як у жодному разі не мав наміру повестися. Паскудний початок процесу.

У своєму слові Ганс Ґудвік поволі, але впевнено простував назустріч кошмарові. Я вже мав недобрі передчуття, коли він пройшов на місце свідка. Він посірів на обличчі, руки трусилися; він весь час шукав мене поглядом, а в очах застиг вираз переляканої дитини.

Суддя розпочав допит. Я ніколи не міг зрозуміти, чому саме суддя першим починає процедуру допиту відповідача. Суддя не знає справи, не бачив документів та звітів, а тому не в змозі укласти свої запитання так, як би це зробив прокурор чи адвокат. Допит іде шляхом проб та помилок. Іноді такий метод спрацьовує, але сьогодні був інший випадок. Ганс Ґудвік розгубився. Щось невиразно бубонів. Суддя раз у раз просив його сісти рівно й говорити в мікрофон. Він випрямлявся, але вже за мить забував, про що його просили, і знову сутулився. Усі в залі чули тільки тихе бурмотіння. Суддя, якого я знав як приємну людину й старанного, хоч і дуже пересічного, юриста, сердився.

— Говоріть голосніше, пане Ґудвік! — без кінця повторював він.

Ганс Ґудвік намагався підвищити голос, але тоді забував запитання, і судді доводилося його повторювати. За годину ми всі змучилися й упріли, так нічого путнього й не почувши. Суд пішов на перерву.