Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Вам треба взяти себе в руки, Гансе, — сказав я йому під час перерви. — Спробуйте зосередитися. Що чіткішими будуть ваші відповіді, то швидше це все скінчиться.

Він кивнув, пообіцяв докласти зусиль, але погляд мав відсутній, очі — порожні.

Після перерви настала черга прокурора. Крістер Бонде обрав агресивну манеру ведення допиту, і це ніяк не додало Ґудвікові відваги.

— Чому ви стежили за помешканням Альвіна Му? — гаркнув він. — Говоріть у мікрофон!

— Я за ним не стежив, — пробурмотів Ганс Ґудвік.

— Ви за ним не стежили? — Бонде повторював за відповідачем кожну фразу, щоб присяжні добре все запам'ятали. — Що ж у такому випадку ви робили?

— Не знаю.

— Не знаєте? Хіба ви не сиділи в авті перед його будинком?

— Сидів.

— Що ж, це в нас називається стеженням. Як часто ви там стовбичили?

— Не знаю.

— Не знаєте? Ну, хоч приблизно? Натякніть!

— Не знаю.

— Більше одного разу?

— Так.

— Більше двох разів?

— Гадаю, так.

— Що ви сказали? Говоріть, будь ласка, голосніше. У мікрофон!

— Гаразд. Вибачте!

— Можете повторити свою відповідь?

— … а яке було запитання?

Так тривало довго; день здавалося, ніколи не закінчиться. Крістер Бонде розпалився. Присяжні йорзали на стільцях, ніби терпіли фізичні муки. Я згорбився за столом і бажав лиш одного — опинитися десь ген далеко від цього місця. Лише Сюнне сиділа рівно, уважно слухала й занотовувала всі запитання і відповіді. Того дня черга до мене не дійшла — суддя оголосив перерву до наступного дня.

— Поїдь до нього ввечері, — просив я Сюнне після закінчення судового засідання. — Спробуй його розворушити!

Сюнне з сумнівом глянула на мене.

— Хіба це не твій обов'язок?

— Мені болить голова. Я не впораюся. Поговори замість мене, будь ласка!

Наступного дня в суді здавалося, ніби й не було ніякої перерви. Крістер Бонде поводився так само агресивно.

Ганс Ґудвік так само витав думками деінде. Коли нарешті черга дійшла до мене, я нахилився трохи вперед, намагаючись перехопити його погляд, трохи стишив голос. Почав обережно, намацував запитання, старався віднайти ритм, встановити контакт зі своїм підзахисним. Усе марно.

Я підвівся, підійшов до Ганса Ґудвіка, нахилив мікрофон ледь не до самого столу, схилився над ним. Підбадьорливо усміхнувся.

— На запитання прокурора ви дали ствердну відповідь, що вбили вашого собаку, пам'ятаєте?

— Так.

Я кивнув.

— Можете розповісти, навіщо?

Чоловік мовчав.

— Гансе! — окликнув я його. — Навіщо ви застрелили собаку?

— Не знаю.

— Але пам'ятаєте, як застрелили?

— Ні.

— То звідки знаєте, що таки застрелили?

— Пес був мертвий. Лежав… надворі.

— Он як?

— Ірене сказала, що то я убив.

— Ваша дружина… Як вона зреагувала?

— Впала в істерику.

— А ви? Що відчували ви, коли збагнули, що наробили?

Ганс Ґудвік знову замовк, і те мовчання тривало й тривало — до безконечності. Я вже хотів повторити запитання, та він раптом підвів голову і сказав:

— Нічого.

— Нічого не відчули?

— Гадаю, у мене мало зосталося почуттів.

— Ви вважаєте, що Альвін Му вбив вашу доньку? — запитав я наприкінці.

— Так.

— Вважаєте навіть попри те, що його виправдали в суді?

— Так.

— Чому?

— Він мені сказав про це.

— Коли?

— У залі суду. Коли зчинився галас… Він підійшов до мене і сказав…

У залі запала мертва тиша.

— Що саме він сказав?

Обличчя Ганса раптом видовжилося, губи затремтіли.

— Він сказав… Він сказав…

— Що він сказав, Ганс?

— Він сказав, що вона нявчала, мов кошеня… Коли він колов її… нож… коли він увігнав у неї ніж.

Останні слова вирвалися стогоном з-під долонь, якими він затулив обличчя, що нараз ніби почало розсипатися, оголюючи беззахисність Ганса Ґудвіка перед світом. Плечі його безгучно здригалися. Я мовчав, даючи можливість присутнім відчути цю мить сповна. Я довго чекав. А тоді запитав:

— Ви бажали смерті Альвінові Му?

— О, так! Понад усе на світі!

Знову пауза. Я тягнув її, скільки міг, доки тиша стала нестерпною.

— Ви його вбили, Гансе? Ви вбили Альвіна Му?

Він похитав головою, майже згорьовано.

— Ні… Але я радий, що хтось це зробив замість мене.

Наступного дня суддя був не в гуморі, і зігнав свою роздратованість на мені. Усі були в залі, окрім Ганса Ґудвіка.

— Що це означає, пане адвокате?

Я стенув плечима.

— Усе так, як розповів прокурор. Мій клієнт зазнав нервового зриву, він у лікарні. Це все, що мені відомо.