Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

«Росомасі» від «Ангела смерті»

«Що відбувається? Чому не озиваєшся?

Надумала відступити чи що?»

І більше нічого, але цього було достатньо.

Альвін та Ніна контактували між собою незадовго до вбивства Майї. Цього було навіть більше, ніж достатньо. Я відчув, як кров пульсує у скронях, відчув смак тріумфу, несподівану впевненість, що тепер я розлущу цю справ, немов горіха, відкрию її, мов бляшанку пива, і нарешті довідаюся правду.

Почувся якийсь звук. Він просочився крізь моє збудження у мозок. Не голосний, я не вмів його ідентифікувати, але він не мав нічого спільного з завиванням вітру чи нічними шерехами.

Я закрив ноутбука і тихо встав. Вийшов на кухню, спробував роздивитися крізь шпарку в шторах, що діється перед дверима. Нічого не побачив, але дещо почув. Ось знову… Тепер я вже не сумнівався: надворі хтось ходив. Я рушив до вітальні, вийшов у передпокій, відчинив двері до льоху й зійшов униз сходами. Ледве стримувався, щоб не побігти. На мить мені зблиснуло в голові, що я забув прихопити з собою комп'ютер, що треба вернутися і забрати його, але паніка взяла гору, і я не зміг пересилити себе.

Я підхопив свою торбу, яка стояла в підвальному коридорчику, зусиллям волі змусив себе не шарпнути дверей, а відчинити їх тихо й обережно; крадькома вислизнув надвір і вже хотів було рвонути через моріжок до маленького лісочка за парканом садиби, але зупинився, мов укопаний.

Мене зупинило сліпуче, біле світло (від несподіванки я аж затулив лівою рукою очі) і голос: «Стояти! Поліція! Ні з місця! Не рухатися!»

Я закаменів, мов стовп, у яскравому світлі. Мене вправно розвернули, заламали руки за спину. На зап'ястках клацнули холодні металеві кайданки.

— Ви тут самі? — запитав полісмен, а що я відповів не відразу, він схопив мене за плече, добряче труснув і повторив запитання: — Відповідайте, до біса! Ви тут самі?

Я кивнув головою.

— Так, сам. Послухайте, я не…

— Заткни пельку! — грубо урвав він мене, підняв до рота рацію й тихо заговорив у неї. — Я його взяв. Каже, що він тут сам.

Полісмен послухав, що йому відповіли, я ж почув тільки тріск і нерозбірливі звуки.

— OK, — озвався він знову. — Я чекаю.

Потім він відтягнув мене трохи вбік від підвальних дверей, ще раз звелів заткнутися, хоча я й словом не озвався, і налаштувався чекати. За п'ять хвилин у дверях льоху з'явився другий полісмен.

— Усе нормально, — сказав він. — Відведімо його до авта.

Вони провели мене навколо будинку, униз садовою стежкою до поліцейського автомобіля, припаркованого двома колесами на тротуарі навпроти парадного входу. Один відчинив задні дверцята й притримав мою голову, щоб я не вдарився, допоміг сісти. Важко сідати в авто зі скутими кайданками руками.

Другий полісмен стояв трохи віддалік на тротуарі й розмовляв з середнього віку чоловіком у піжамі й халаті, поли якого лопотіли на вітрі. У вікні будинку позад нього стояла бліда жінка. Чоловік розмовляв, жваво жестикулюючи. Полісмен кивав головою, щось записував у маленький блокнот, потім вийняв мобільний телефон і набрав номер. Сусід глянув на мене, навіть нахилився трохи вперед, щоб краще бачити. Я інстинктивно відвернув голову. Перший шок поступово минав. Я не боявся і не хвилювався — поки що. Просто ситуація видавалася мені вкрай неприємною.

Обидва поліцейські сіли в авто, голосно хряснувши дверцятами.

— Поїхали! — сказав той, що сидів на пасажирському сидінні спереду.

— Гаразд. Роздобув дані?

— Так. Я залишив номер телефону сусідові.

— Послухайте, — озвався я. — Доки ми ще не від'їхали, поверніться у будинок і заберіть ноутбук… він стоїть…

— Замовкни! — урвав мене полісмен за кермом.

— Але це важливо! Я не є злодієм, я — адвокат і…

— Замовкни! — знову прикрикнув полісмен. — Усе пояснюватимеш у поліції, а тепер заткни пельку!

Я замовк. Вони не бажали мене слухати. Я зрозумів, що час подумати про себе. Трохи згодом я зробив ще одну спробу.

— Можу я щось сказати, а ви не затикали б мені рота?

На передньому сидінні захихотіли. Я сприйняв сміх за дозвіл і заговорив так повільно, лаконічно й виразно, як тільки міг.

— Мене звати Мікаель Бренне. Я адвокат. Прошу вас зателефонувати Сонцесяйному… Брейвікові з департаменту боротьби з наркотиками.

Полісмен на пасажирському місці обернувся.

— Що йому казати?

— Розкажіть, хто я і що сталося.

— Надворі глупа ніч.

— Просто зателефонуйте, я гарантую, він не розсердиться.