Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Це недобре!

— Інакше не буде. Я не розумію, чого ти добиваєшся. Що, у біса, тут спільного зі справою Ґудвіка, можеш мені сказати?

— На мою думку, саме Ніна Гаґен вбила Альвіна Му.

Крістер Бонде підвівся зі стільця і глянув на мене з висоти свого зросту.

— Нарешті! Я знав, що за цим щось криється! Ми повинні взяти Ніну Гаґен в коло підозрюваних, щоб потім ти міг красуватися у суді перед присяжними й розказувати їм, як поліція проводить слідчі дії з іншим злочинцем, а слідчі дії ще ж не закінчені! Ти мене що, за дурня маєш! З-поміж усіх підступних, неприкритих викрутасів…

Крістер Бонде палав праведним гнівом.

— Усе не так, Крістере! Я гадаю… Я цілком щиро вважаю, що ця жінка може стояти за…

— Тому ти прийшов до мене саме тепер? Перед самими судовими слуханнями? Облиш, Мікаелю!

Я опустив руки. Так чи інак, я не мав великої надії, що Бонде прислухається до моїх слів, але ніяк не сподівався, що він потрактує їх за хитрий адвокатський хід.

— Я можу звернутися до суду й попросити взяти це питання на розгляд, — не надто впевнено сказав я.

Крістер Бонде тільки посміявся з мене.

— Та будь ласка! — потім він навис наді мною і промовив: — Ганс Ґудвік винен, і я доб'юся обвинувального вироку. Навіть не пробуй вдаватися до якихось трюків. Усе відбуватиметься за законом.

— Ти робиш необачну помилку, Крістере! — сказав я.

Бонде глянув на мене поглядом, сповненим зневаги та злості.

— Побачимося у суді! — кинув він. — Гарних вихідних!

— А чого ти сподівався? — запитала Сюнне.

— А що мені було втрачати?

Сюнне здвигнула плечима й відпила ще ковток пива. Ми зайшли в паб на традиційний кухоль пива з нагоди закінчення робочого тижня. Зазвичай тут збиралося чимало нашої братії, але нині ми сиділи тільки вдвох. Настрій був не надто веселий, бо ж обоє знали, що на носі суд, який ми не зуміємо виграти. Я вихилив кухоль до дна і сказав, що з мене досить.

— Зустрінемося у неділю в конторі для останньої репетиції? — запитала Сюнне.

— Я не проти, — кивнув я. — Наведемо остаточний глянець. Про час ще домовимося телефоном.

Дорогою додому в моєму животі булькали два кухлі пива. Дім зустрів пусткою. Карі поїхала провідати батьків. З досвіду вона знала, що в останні вихідні перед важливими судовими слуханнями треба дати мені можливість побути наодинці з собою. Я розігрів якийсь півфабрикат, без апетиту попоїв і ліг на канапу.

Коли прокинувся, ніяк не міг зорієнтуватися у просторі й часі, голова була ніби ватяна. Я проспав понад три години, тіло наче налилося свинцем. Після трьох філіжанок кави мені трохи відпустило. Я подивився телевізор, послухав музику, ще трохи подивився телевізор. Потинявся кімнатами, розважив так і сяк, чи не випити якогось дрінка, але розумів, що нині не той день, щоб заспокоюватися алкоголем. Покопирсавшись на полиці знайшов стару книжку Джона Макдональда. Колись я вже її читав, але яке це тепер мало значення. Давні небилиці з Тревісом Макґі в головній ролі, філософом-самоучкою, сучасним антигероем і цинічним романтиком з Флориди. Він упродовж багатьох років не раз розраджував мене в миті тривоги і безнадії. Та, на жаль, не сьогодні. Я відклав книжку вже після десяти сторінок.

Годинник показував пів на дванадцяту. Я зітхнув і почимчикував у погріб. Знайшов там сякий-такий інструмент, ліхтарик, благенький вовняний плед, поскладав усе до старої спортивної торби. Одягнув темну куртку, взув кросівки, поклав торбу в авто і поїхав. Це було за п'ять хвилин до опівночі.

Надворі гуляв вітер, а я був тому радий, бо міг заховатися за його завиванням. Трохи посидів в авті, спостерігаючи, як поступово гаснуть поодинокі освітлені вікна. Будинок Ніни Гаґен в ряду інших будинків стояв темний, зовнішнє освітлення теж вимкнене. Я не побачив жодного промінчика світла у вікнах. Вулиця давно обезлюдніла. Якийсь чоловік вигулював собаку, як тільки я приїхав, потім на подвір'я одного з будинків віддалік безгучно закотився автомобіль, і все стихло.

Я запаркувався на закруті в кінці вулиці, де розвертаються авта, — якнайдалі від вуличних ліхтарів. Узяв спортивну торбу, переступив канаву, вийшов з-під світла останнього ліхтаря, пірнув у пітьму між деревами. І майже відразу осліп. За трохи часу очі призвичаїлися до темряви, можна було рушати далі. Я звернув ліворуч, спробував обійти ділянку Ніни Гаґен ззаду, з того боку, де не було сусідів.

Відстань — не більше двадцяти метрів, але земля під ногами була нерівна, я ішов, здавалося, цілу вічність, коли нарешті розгледів перед собою низький парканець. Я переступив штахетник і, скрадаючись, хутко перетнув моріжок, підійшов до кута будинку.